Анна змалку росла у щасливій родині. Мати працювала вчителькою, батько крутився у фінансовій сфері. Безтурботне дитинство, яскрава юність, щасливий шлюб та народження донечки. Після декретної відпустки знову вийшла на роботу. Тепер їй довірили керувати банківським відділенням.
Відповідальна, завжди зосереджена, при цьому привітна і мила молода жінка, яку любили й поважали. Донечка росла, добре вчилася. Тому й вирішили, що здобуватиме освіту у Польщі. Тим паче, що сім’я була з достатком.
Анiн чоловік – Сергій, був військовим, але патріотично налаштованим українцем. З початком подій на Майдані він відразу став на сторону людей. З перших днів поїхав у Київ, щоб підтримати побратимів і… залишився там назавжди. Снайперська куля забрала його життя, скосивши на Інституцькій.
Його усміхнені й щирі очі й досі дивляться на перехожих з фотографії із чорною стрічкою біля Хреста, встановленого на честь Небесної сотні. Горе зламало Аню. Вона перестала ходити на роботу, спілкуватися з людьми, не відповідала на телефонні дзвінки. Лише чекала доньку Вітусю з Польщі, яка приїжджала раз на місяць та була розрадою для матері.
По закінченню навчання Віта отримала диплом професійного косметолога. У Польщі доля звела дівчину з її майбутнім чоловіком, який кілька років чекав, коли дівчина закінчить навчання, та запропонував одружитися. Передвесільні клопоти оживили Аню. Ніби знову дістала крила: допомагала молодятам у всьому, радила, тішилася.
У день весілля з гарною зачіскою у новій сукні щаслива мати благословляла молодят на довге й щасливе життя. Крізь сльози посміхнулася, згадала своє весілля з покiйним Сергієм. Ніс її на руках, а вона обіймала руками наче крилами. Захищала майже двадцять років, та не вберегла.
Задумливу українську красуню зі щасливими, але сумними очима помітив солідний чоловік, який стояв осторонь від усіх. Він приїхав на весілля з далекої Туреччини, щоб привітати сина сестри, яка після навчання залишилася в Україні.
Беркер Догукан, так звали турецького дядька нареченого, був високим, спортивної статури, смаглявий з темними очима та хвилястим волоссям, в якому де-не-де нитками сріблилась сивина. Імпозантний турок притягував зацікавлені погляди багатьох жінок: і молодих, і старших.
Чемно відмовляв їм, мовляв не танцює, а сам тихцем спостерігав за Анною. Йому сподобалася мати нареченої тим, що не метушилася, не кокетувала з чоловіками, а була сповнена тихого щастя. Була красивою у своєму мікровсесвіті. Того дня навіть не наважився підійти. А наступного вже мав відлітати на батьківщину.
Весільним подарунком від нього стала подорож для молодят у Туреччину.
Наступного дня Беркер довго не вставав з ліжка, не хотів повертатися, відчував, що тут залишається йому щось незбагненно дороге й рідне. Не йняв віри, що це українська жінка. Адже мав за своє життя їх багато, а зараз хотів одну: бачити, торкатися, слухати, обіймати, захищати, кохати.
Не полетів, набрався мужності запитати про неї в племінника, попросив телефон. Коли почув її голос, аж затремтів, здалося – говорила музикою. Коли на ранок після весілля пролунав дзвінок і Аня почула незнайомий голос, то захвилювалася.
Чи все гаразд з молодятами, вони ж сьогодні відлітають у Туреччину в весільну подорож? Проте заспокоїлася, коли почула приємний чоловічий голос, а коли Беркер назвав себе, згадала і його самого. Він сподобався Ані, але ж бачила, як увесь вечір навколо турка крутилися і дівчата, і молодиці.
Куди їй, вдові, та ще й не така молода. Тому трохи здивувалася дзвінкові, а коли він запросив на каву, то й розгубилася.
Збиралася не як на побачення, хотіла виглядати звичайною, але всередині все завмирало. Сотні думок і запитань: чому він запросив? Який він? Що саме хоче почути чи побачити в мені? Чи готова я сама до нових стосунків, та й хіба це стосунки, він в Україні на один день/
Аромат кави та чаю витав над їхнім столиком, а вони сиділи і дивилися одне на одного. Взяв її за руку, теплу і ніжну в свою велику та міцну. Аня наче розчинилася, як грудочка цукру в гарячому напої. Заглянув в очі, самими губами промовив: «Ти моя», і вона почула його.
Потому була довга й тепла розмова. Беркер, закоханий у свою країну, багато розповідав про Туреччину, як там гарно, яскраво і тепло. Має свій невеличкий бізнес, не багатій, але живе в достатку. Вона розповідала лише про доньку, не хотіла торкатись минулого. Хоча воно мимоволі затягувалося димкою світлої пам’яті, адже було в її житті багато хорошого.
А Беркер заглядав їй в очі, лагідно називаючи її при цьому «Айсун». – Що таке «Айсун»? – пошепки питає Аня, ніяковіючи при цьому як дівчинка. – Прекрасна як місяць, – каже Беркер, цілуючи руку. – А ще: Акджан (біла душа), Бешгюль (пелюстки троянд), Гізем (таємниця)…
Розмовляють тихо-тихо, ніби торкаються душами. Розуміють одне одного з півслова, чують з півзвука. Закохані та відірвані від реальності, красива українка та справжній чоловік з Туреччини. Ніжність та загадковість, краса та сила.
Вже наступного дня Беркер запропонував одружитися, сам також був вдівцем. Давно, ще ненародженою загuнула його дитина та молода дружина під час теpакту. З того часу мав жінок лише для тiла, не для душі. А ще, знаючи туристів з країн колишнього СНД, ніколи не дивився на цих жінок. До того часу, поки не побачив Анну-Айсун.
Вона була інша: щира і гарна, проста і водночас загадкова. Коли питав себе, що знайшов у ній – відповідав відразу ж: знайшов свою половинку. Не міг вже без неї, як і не міг без батьківщини. – Чи погодиться Анна-Айсун поїхати у далеку для неї, рідну для мене країну? – питав себе чи не з першої миті знайомства.
Завтра повертаються діти, – радісно щебетала Аня, – як вони відпочили, як провели час, як там у екзотичній Туреччині. Вигукнула і потупила очі жінка, яка ніколи не подорожувала світом, хіба ото лиш доньку на навчання відвозили з чоловіком. А зараз хотіла в Туреччину, стільки знала, чула, але не бачилa.
– Анно, прошу тебе, будь ласка, будь моєю дружиною і поїдьмо в Туреччину. Все, що маю – буде твоїм, а найголовніше – моє серце, – з тремтінням в голосі та благальним поглядом звернувся до українки турок. – Ніколи не ображу, будеш коханою і завжди бажаною, будеш в мене єдиною, навіки, – запевнений Беркер.
Перед поїздкою пішла помолитися у церкву та на цвuнтар попрощатися з колишнім чоловіком, попросити прощення та благословення.
Через 2 роки… Андрійко-Айтюрк народився через два роки. Раділи його народженню українські бабуся з дідусем, та святкувала декілька днів народження хлопчика велика турецька родина. Проте найбільше тішився Беркер, дякував своїй дружині – Анні-Айсун за такого красивого і здорового синочка.
Тепер рід Догукан матиме достойне продовження! У ньому поєднані українська краса та щирість, турецький характер і мужність. Наперекір злим війнам, терактам та людям вони збудували своє щастя, таке неймовірне і довгоочікуване, справжнє.
Автор – Галина Луцька