Перший спогад про Великдень у мене пов’язаний із чимось забороненим і з ментами. Це були 1970-і, Луганськ, де я тоді жив. З вечора перед Великоднем храм Петра та Павла у нашому районі оточував наряд міліції. Вони стояли щільним кільцем і на службу пропускали лише старих людей. Втім, крім них ніхто й не рвався. Як мені пояснили батьки, до церкви ходити — особистій справі шкодити.
Хрещений мій казав мені: «Пробач, Саню, ми, коли тебе хрестили, до церкви не заходили. Баба Віра, сусідка, взяла тебе в оберемок і занесла всередину. Ось хто в тебе хрещений».
У 1980-х я підріс, і мені захотілося покаятися. Вирувала перебудова — до церкви можна було пройти вільно, міліцейські кордони вже не стояли, а в моду увійшли вінчання. Поки я думав, у чому мені покаятися, батюшка прискорив процедуру, запитавши: «Телевізор дивишся?» «Дивлюся, звичайно», — відповів я, не розуміючи суті, й почув: «Уже грішний!» На цьому покаяння закінчилося.
Вінчали одразу по вісім пар. Батюшка плутав імена та обручки, а після закінчення обряду тут же у храмі наливав шампанське у весільні келихи.
Мені це здавалося диким. Натомість природно виглядали пляшки з горілкою та столи з їжею на цвинтарі й саме на Великдень — так було заведено у нас на Донбасі. Усі христосувалися — цілувалися і пригощали одне одного на могилах своїх родичів. Дехто напивався до напівсмерті, щоб воскреснути наступного ранку.
Приїхавши до Києва, я вирішив познімати у Великдень на цвинтарі, як у себе на батьківщині, і здивувався, що там нікого не виявилося.
У 2000-х батюшки по телевізору зверталися із закликом поминати померлих за тиждень після Великодня — на Червону гірку, як називали поминальний тиждень. Люди послухалися і почали ходити і на Великдень, і на Гробки. Там, на цвинтарі, зустрічалися всі та продовжують зустрічатися, ще будучи в цьому житті.
Фото: Олександр Чекменьов