З рідної домівки я пішла в п’ятнадцятирічному віці. Правильніше сказати, що не пішла, а втекла. Постійно десь ховалася, жила у друзів і подружок. Після уроків батьки чатували мене біля школи, змушували повертатися додому, сварили і замикали. Потім вони йшли на роботу, і я знову втікала. У мене просто не залишилося більше сили, щоб терпіти батьківські гулянки, випиванки і всі наслідки, які із цього випливають. Думаю, ви здогадуєтеся про що я.
Було дуже прикро, що мама від такого життя зривається на мені. А ще прикріше було через те, як позаочі мене називали вчителі – дівчинка з неблагополучної сім’ї. Я втомилася, пішла і твердо тоді вирішила, що неблагополучні батьки, а сім’я у мене буде дуже хорошою, найщасливішою, всіх зусиль для цього прикладу. І я намагалася, старанно вчилася в технікумі, потім в інституті. Так як я «столична панянка», гуртожиток мені не потрібен був, але однокурсниці люб’язно пустили мене в свою кімнату.
На другому курсі інституту я знайшла підробіток, і з двома дівчатками ми орендували трикімнатну квартиру. У кожної була своя невелика кімнатка і загальна кухня. Скільки жила з дівчатами, вони так і не дізналися, що я місцева і в іншому столичному районі живуть мої батьки. Сусідки думали, що я теж приїхала з невеликого міста.
В кінці четвертого курсу я зустріла Стаса і мене з головою накрило кохання. Вже через три місяці коханий потягнув мене подавати заяву в ЗАГС, і тут мені довелося розповісти йому всю правду про свою сім’ю. Від моїх одкровень у Стаса сіпалося око.
В його родині все було інакше, без перебільшень, і Стас, і його батьки один одного любили. І за такий короткий час я теж встигла щиро полюбити своїх майбутніх свекрів. Стас наполягав, щоб я обов’язково запросила на наше весілля своїх батьків. Я категорично відмовлялася, але він повторював це кожен день і говорив, що його батьки не зрозуміють такого мого вчинку.
Ось цього «не зрозуміють» я найбільше і боялася. Загалом, мені довелося переступити через себе і відвезти матері з батьком запрошення на весілля. Як же я чекала цього дня, і найбільше в житті не хотіла, щоб хтось затьмарив наше свято. І знаєте, я була дуже вдячна мамі з татом за те, що вони приїхали тільки на розпис, привітали нас, після чого чемно поговорили з батьками Стаса і, пославшись на погане самопочуття, пішли з урочистості.
Наступного разу я побачила їх через два роки, коли мене виписували з пологового будинку з донькою Оксанкою. Моїх батьків привіз Станіслав. Я показала їм внучку, швидко сіла в машину і сказала чоловікові: «Поїхали». Він хотів заперечити, запросити їх до нас, де його мама з татом якраз в цей час готували святковий стіл. Але я була категоричною: «Поїхали швидше».
Стас сів за кермо, і машина рушила з місця. Я довго не наважувалася, але потім обернулася. Маленькі фігурки батьків стояли на тому ж місці і дивилися нам услід. Напевно, я вчинила неправильно. Але поки не могла пробачити батькові деякі шрами що так і не затягнулися, а мамі те, що жодного разу вона за мене не заступилася.
Нашій крихітці було два місяці, Стас тільки поїхав на роботу, і я почула, як дівчинка захнюпала у своєму ліжечку. Я підбігла показати, що мама поруч, зараз нагодує, не потрібно сумувати. Але Оксаночка і не збиралася плакати, вона задумливо розглядала іграшку що крутилася над її ліжечком. Я схилилася над донькою, вона перевела серйозний погляд з іграшки на мене і раптом розпливлася в широкій беззубій усмішці. У мене навіть голова закрутилася від цієї смішної і неймовірно красивої двомісячної крихітки, яка щиро посміхалася мені. І щось в цей момент перевернулося в душі. Я ледве дочекалася, поки з роботи повернеться чоловік. Сказала йому, що мені треба на кілька годин відлучитися, Ксюша нагодована і спить.
Чоловік одразу зметикував, що у мене якась термінова і серйозна справа, але удавано нахмурився і запитав: «Куди зібралася, проти ночі?», А я відповіла – до мами. Він застиг з здивованим виразом обличчя і перепитав: «Куди?», а у мене по щоках котилися сльози. Мені просто дуже сильно захотілося до своєї мами.
Коли я їхала в таксі, то дуже боялася, що стільки років упустила і зараз раптом можу спізнитися. Стоячи перед старими і пошарпаними вхідними дверима, я на секунду подумала, що треба буде їх поміняти. Мама відкрила двері і кілька хвилин дивилася на мене з недовірою, переляком і надією. Я зайшла в квартиру.
Батько спав після добового чергування. Мама спочатку подумала, що у мене щось трапилося. Я запевнила її, що у нас все гаразд, роззулась і раптом побачила в коридорі мої домашні тапочки. Вони чекали на мене в передпокої, наче й не було цих десяти років.
Ми з мамою мовчки пили на кухні чай. Я дивилася на стіл і не могла підняти голову, немов зупинився ком, який не дозволяв мені вимовити жодного слова. Пересиливши себе, я глянула на маму. По її щоках швидкими струмочками текли сльози. Я підійшла до неї, сіла на підлогу, обняла маму за коліна, посміхнулася і сказала: «Будь ласка, не плач. Тепер все буде добре». І заплакала сама, але це були сльози полегшення. Мама відповіла: «Я дивлюся на твою посмішку і розумію, що це найбільше щастя, коли тобі по-справжньому посміхається рідна дитина. Ти навіть не уявляєш, як це чудово». «Я дуже добре це собі уявляю, мамочко», – відповіла я.
Спасибі маленькій донечці за те, що своєю беззубою посмішкою вона допомогла мені пробачити батьків.