Забігла сьогодні в магазин. У черзі переді мною жінка з донькою. Дівчинці років п’ять.
– Мам, можна я сама викладу продукти на стрічку? – питає вона.
Дуже хоче допомогти.
Мама нервує, може, спізнюються куди, може, просто не виспалася.
– Давай, тільки швидше … – каже вона доньці неуважно.
Дівчинка з усією пристрастю починає метати продукти з візка на стрічку. Поспішає. Мама довірила таку справу! Треба виправдати очікування!!! І раптом …
Пакет з пшоном падає на підлогу, і тріскає. Пшоно майже не висипалося, але пакет трохи порвався. Дівчинка в жаxу завмepла. Що вона накоїла!
– Ну ось, – мама зітхає. – Так і знала! Ось довіряй! Ну, руки-крюки! За що не візьмешся … Треба тепер взяти новий пакет пшона!
Дівчинка беззвучно плаче. Вона більше не хоче нічого перекладати. Вона недотепа. Руки-крюки. Так сказала мама.
– Давайте сюди цей, там же майже не розсипалося, я вам в целофан покладу, і заберете, ви ж порвали! – каже касир.
– Ми не порвали, ми впустили. Він сам порвався. Мені потрібен цілий пакет пшона! – роздратовано каже мама.
Вона сама переклала продукти, що залишилися, на стрічку. І, попри невдоволення всієї черги, пішла за новим пакетом пшона.
– Дайте пакет, – прошу я касира, беру целофановий пакет і прошу дівчинку, застиглу як мумія біля каси. – Допоможи зібрати пшоно, будь ласка.
Вона сідає навпочіпки, і ми з нею разом збираємо пшоно в целофановий пакет, поки повернеться мама дівчинки та розрахується за покупки.
– А що тепер з цим пшоном? Яке ваша донька розсипала?
Мама приготувалася до cкандалу.
– У вас тут завжди закладена у вартість така ситуація. Що ви мені розповідаєте! Я можу геть весь aлкoгoль перебити, і то не зобов’язана за нього платити. А тут пшоно!
– А хто за нього повинен платити? Я? – заводиться касир.
Так. Друзі, зупиніться! Ну навіщо нагнітати на порожньому місці? Ну ось навіщо тиражувати взаємне роздратування?
– Я куплю це пшоно, – кажу я. – За умови, що ваша донька допоможе мені перекласти продукти на стрічку. Вона так чудово це робить. А у мене рука болить.
Мама дівчинки врізається в мій переконливий погляд.
І, ніби отямившись, говорить:
– Так, Лідочко, допоможи тітці … У неї рука болить.
Я, щоб дівчинка не бачила, показую «Клас!» своєю абсолютно здоровою рукою. Лідочка ніби відмиpає. Починає обережно перекладати мої продукти на стрічку. Старається. Поглядає на маму.
– Яка у вас помічниця росте! – кажу я мамі Ліди голосно, щоб дівчинка чула.
– Так. І не кажіть! Вона і підлоги у мене вміє мити. І прання запускати!
– Нічого собі! Справжня наречена! – підіграє нам дядечко, який стоїть за нами.
– І пельмені я тобі допомагала ліпити, – нагадує збентежена Ліда.
– Оооо, пельмеееені, це просто диво, а не дитина! Ось виросте – відбою від хлопців не буде. Я б сам вже сьогодні одружився на вашій Ліді, але, на жаль, одружений вже двадцять чотири роки. А от якби не дружина…
Всі в черзі сміються. Тим часом мої продукти вже на стрічці.
Я швидко упаковую їх в пакети.
Ми одночасно з Лідою і її мамою виходимо з магазину.
– Лідо, а ти коли-небудь була в Венеції? – питаю я.
– Де?
– У Венеції.
– Ні. Я в Криму була.
– Знаєш, я теж поки не була. Але читала, що там є площа, на якій багато-багато голубів. І вони майже ручні. Сідають людям на плечі. І на голову. І люди з ними фотографуються. Уявляєш?
– Круто!
– Хочеш прямо зараз опинитися в Венеції?
– Тут? Зараз? – дивується Ліда.
– Так! – я дістаю целофановий пакет з пшоном. – Тут і зараз.
Ми відходимо від магазину, де нікому ніхто не заважає, і я кажу:
– Лідо, ти дуже нудно випустила пшоно. Воно навіть не розсипалося. Впусти так, щоб БАМС! Щоб все розсипалося.
Ліда озирається на маму. Та вже все зрозуміла, посміхається і киває.
Ліда бере у мене пакет з пшоном.
– Прямо на землю ???
– Прямо на землю !!!
Ліда радісно плюхає пшоно на землю, воно розсипається жовтим мандариновий салютом і миттю…
Почорніло небо!!! Як пишуть в казках!!!
З дахів, з проводів, звідки не візьмись величезна зграя голодних голубів стрімко пікірує до ніг Ліди, що задоволено кричить від захвату.
– Мамо мамо! Дивись як їх багато !!! Мамо мамо! Вони їдять наше пшоно !!! Мамо мамо, ми у Венеції !!!
Ми з її мамою сміємося.
– Неймовірно. Дякую вам. Протверезили. А то у мене сьогодні поганий день … – каже мама Ліди.
– Поганий день кожну хвилину може стати хорошим.
– Так, я вже зрозуміла, – сміється мама. – Він уже став …
Вона притискає до себе Лід, що невпинно скаче.
– Я свою доньку Ліду, нікому не дам в образу, – говорить вона.
А дівчинка ляскає в долоні …
Ну все, тут я більше не потрібна.
Жінка розсипаного пшона, голодних голубів і щасливих дівчаток полетіла далі. Пам’ятайте, будь ласка: кожну хвилину все може змінитися на краще. Або зачекайте. Або … самі змініть …
Автор – Ольга Caвельєва