– Молодой чєловєк, мужчіна, ето нє у вас випало?
Дивлюся спочатку на жінку, яка до мене звернулася: на вигляд років сімдесят – бадьора, енергійна; потім – вниз: там лежить соска.
– Ні, точно не в нас, ми соску навіть і не беремо.
Остап якось взагалі обходиться.
– А ви ж откуда прієхалі?
Підходить ближче.
– Це малий приїхав у візку, а я прийшов – з проспекту Шевченка.
– Что, правда?
– Звичайно.
– Так ето ви прямо тут і живьотє?
– Так.
– Ой, як чудово! Вот і говоріть по-українські вєздє, і масіка вчіть, а то таке твориться… От, знаєте, мій сват, так людина хароша, нічо сказать не можу, але говоре, що такого язика не сущєствуєт, що то всьо нарєчія русского. Це біда: у нього там вся сім’я така – мос**лі, карочє. А ми ж то українці, самі з Вінничини.
– Ми так і робимо – завжди і всюди спілкуємося українською! І масіка вчимо. Двох. Є в нас ще старший. А щодо свата і сім’ї: сумно, звісно.
– Все, ви мої герої! А в мене нічо – є ще невістка нормальна, я нею все не натішуся. А з тими – халодная война…
– На все добре.
– І вам – тоже.
