«Я чекаю на тебе, татку! Дуже чекаю! І так сильно люблю!»
День батька в Україні відзначають у кожну третю неділю червня. Цього року свято випадає на 19 число. Спеціально до дати ми поспілкувалися із дітьми киян, які зараз воюють з ворогом та захищають спокій не лише власної малечі, а й усіх маленьких українців.
РОМАН ОРИЩЕНКО, 44 РОКИ, СТАРШИЙ ЛЕЙТЕНАНТ, КОМАНДИР ВЗВОДУ
Роман Орищенко — військовий ЗСУ. У столиці його добре знають як пластуна, громадського активіста та відданого волонтера.
Свого часу він був одним із регіональних координаторів виконавчого комітету Самооборони Майдану, організатором волонтерського центру Самооборони Майдану для АТО/ООС. Від 2014 року Роман часто виїжджав на схід, наражався на небезпеку та кілька разів побував під обстрілами, допомагаючи українським військовим.
Для 44-річного Романа родина завжди в пріоритеті. Дружина каже: «Батьківські збори зажди були та до тепер лишаються на відповідальності голови сім’ї».
Два роки тому чоловік вступив до лав ЗСУ. Сьогодні його головний обов’язок — дати гідну відсіч ворогові.
За два роки військової служби родина бачилася з татом лише раз. Дружина Світлана, 21-річний син Андрій та 9-річна донечка Даринка розуміють, що їхній голова сімʼї сьогодні як ніколи потрібен Україні. Проте кажуть — до відсутності Романа так і не звикли та сильно за ним сумують.
До Дня батька діти принагідно вітають свого татка-захисника та хочуть, щоби той обовʼязково прочитав ці кілька речень щирої любові до нього.
«Мій тато найкращий, і тепер це знають всі! Я його дуже люблю і з нетерпінням чекаю, коли він повернеться додому з Перемогою! Дякую, тату, що ти сьогодні захищаєш мене від росіян, які напали на нашу Україну. Вірю в Перемогу ЗСУ!» — каже донечка Романа, Даринка.
А старший син військового у привітальному слові зазначає: рівняється на нього.
«Мій батько — герой! Я захоплююсь ним, його подвигами та рівняюсь на нього. Після війни чекаю його зі щитом та перемогою. Дякую, що виховав мене та навчив бути патріотом своєї держави!» — завершує привітання Андрій.
ЮРІЙ КОВАЛЬЧУК, 48 РОКІВ, СТРІЛЕЦЬ-ПОМІЧНИК ГРАНАТОМЕТНИКА БАТАЛЬЙОНУ
У мирний час Юрій займався роздрібною торгівлею та був підприємцем. Єдиною гарною розрадою після робочих буднів зажди для нього була родина. З нею Юрій — хоч на край світу.
«Для нас родина — це найкраща компанія. Разом ми обʼїздили чи не всю Україну та подорожували Європою. Відвідали музеї, побували на запеклих футбольних матчах, ходили на патріотичні заклади та просто блукали парками з розмовами про все на світі», — розповідає дружина Юрія, Лариса.
З початком повномасштабної війни чоловік не зміг залишитися осторонь страшної біди. Тому ще на початку активно волонтерив, а згодом вступив до лав тероборони.
Зараз Юрій Ковальчук — солдат, стрілець помічник гранатометника Батальйону спеціального призначення. Він щодня проходить навчання на полігоні, а незабаром вирушить у зону бойових дій…
Дружина Лариса, 21-річна донька Ангеліна та 9-річна Софійка тримають за тата кулачки, називають його «супергероєм» та з нетерпінням чекають удома.
«Наш тато — найкращий! З ним нічого не страшно, бо ми знаємо, що він захистить нас і Україну! Він для нас супергерой! Ми його любимо та ним пишаємося! Дуже сумую за нашими прогулянками. Найбільше хочу, щоб тато зараз взяв мене за руку, одягнув військову форму та просто прогулявся. Я чекаю на тебе, татку! Дуже чекаю! І так сильно люблю!» — душевно каже 9-річна Софійка.
ВОЛОДИМИР ЗІНЧЕНКО, 43 РОКИ, ЗАСТУПНИК КОМАНДИРА ВЗВОДУ, СТАРШИЙ СЕРЖАНТ ТРО/ЗСУ
З листопада 2013-го 43-річний Володимир на Майдані Незалежності боровся за те, щоб Україна рухалася у європейському напрямку. За три місяці активних протестів, він отримав кульове поранення в око…
Упродовж останніх семи років Володимир опікувався соціальним захистом учасників Революції Гідності, учасників АТО/ООС. Всіляко допомагав родинам загиблих в АТО та родинам Героїв Небесної Сотні…
Зі слів дружини Ганни, Володимир люблячий чоловік та чудовий тато.
«Весь свій вільний час проводить разом із сином. Разом грають у футбол, шахи та інші настільні ігри. Влітку часто виїжджали сім’єю на риболовлю, на береги Десни», — пригадує жінка.
Батьківська любов надихнула Володимира стати співкоординатор благодійної акції «Свята без тата». Разом з іншими волонтерами, чоловік готує подарунки дітям загиблих українських Героїв.
А з початку повномасштабної війни. буквально у перший день по обіді, Володимир пішов до військкомату.
«Лише 30 травня нам вдалося врешті побачитися», — з трепетом говорить дружина Анна.
За короткий час чоловік отримав звання заступника командира взводу, та старшого сержанта ТРО ЗСУ!
Втім, на службі у Володимира дались в знаки старі травми ока. Тому нині він лікується у військовому шпиталі.
Його син, 11-річний Сашко, у День батька хоче привітати свого найкращого друга, з яким він обожнює ловити рибу та шукати у густих лісах гриби.
«Тато для мене найкращий! А ще він мій найкращий друг. Ми часто їдемо на риболовлю, а восени ходимо по гриби. Зараз мені сумно буз нього. Дуже сумно… Проте, я знаю, що крім мене і мами, він захищає нашу велику країну.
Знаєте, мій тато — майстер на всі руки. Йому все легко вдається полагодити. Тому я впевнений, що і нашу Україну швидко полагодить. Чекаємо його вдома!», — звертається до батька-воїна Сашко Зінченко.
МАРИНА ХОНДА, ЗАСТУПНИЦЯ ГОЛОВИ КМДА, ЯКА ВІДПОВІДАЄ ЗА СОЦЗАХИСТ У СТОЛИЦІ:
— Раніше у нашому суспільстві у центрі увагу був День матері, бо матір народжує дитину, дає життя… Нині нових глибоких сенсів набув і День батька. Саме батько є головою сім’ї, дбає про добробут та захист своєї родини. У час війни сьогодні багато татів воюють на передовій. І забезпечують захист не лише своїх дітей, а й усіх маленьких українців.
До 24 лютого у Києві було 32 тисячі учасників АТО/ООС. І зараз майже всі вони, окрім тих, що вже мають першу групу інвалідності, знову воюють на сході та півдні України… Але ми розуміємо, що період 2014-2015 рр. і сьогоднішня війна — це кардинально інші історії. Нині маємо складнішу ситуацію, про це говорять навіть самі військові. Відповідно такі події провокують інший психологічний стан — і не лише у самих захисників, а й у членів їхніх сімей.
Сьогодні, наприклад, їхні дружини навіть не завжди можуть поспілкуватися зі своїми чоловіками, які до війни виконували роль голів сімей, забезпечували рідних, були опорою. Це все непросто для сім’ї. Додають сил усім лише короткі зустрічі, які напевно — найцінніше, що ці чоловіки можуть взяти із собою на передову. Це дає їм розуміння того, за що вони боряться і за що готові покласти своє життя. Але — знову ж таки — все це психологічно впливає як на воїнів, так і на їхніх дружин та дітей.
Тому ми маємо забезпечити комплекс дій від держави та міста, які б допомогли родинам легше і менш травматично пережити непростий період. Ми не знаємо, скільки ще триватиме ця війна. Чекаємо усіх живими та здоровими, але, на жаль, складається не так, якби нам хотілося. І ми отримуємо декілька наслідків: перше — це родина втратила тата; друге — це тато повернувся з інвалідністю, стає непрацездатним, не може виконувати ті функції, які виконував до війни; нарешті третє — тато повертається, але він з посттравматичним синдромом після військових дій, він не такий як був раніше…
Перед міською владою стоїть завдання якнайшвидше відреагувати та почати надавати допомогу родинам на ранніх етапах. Бо якщо дитина не проживає смерть батька, тримає це в собі, то які це буде мати наслідки для дитини через п’ять-десять років — поки що навіть складно уявити.
До всього військова потсттравма — це специфічний напрямок взагалі у психології. Ще задовго до повномасштабної війни ми починали працювали з Ізраїлем, щоб вони допомогли нам адаптували їхню систему для АТО/ООС. Після 24 лютого ми розуміємо зараз цю проблему більш глобально. І пробуємо її імплементувати і домовилися через посольство за навчання для наших психологів. Якщо хоча б частина наших фахівців освоїть ізраїльську систему психологічної реабілітації, то пізніше зможе розповсюджувати ці знання і серед інших психологів. І таким чином рятувати більше людей.
Окрім військових та їх сімей, маємо подбати також про психологічне здоров’я переселенців. Це і мешканці Маруполя, і жителі окупованих населених пунктів Київщини — Бучі, Ірпеня тощо. Це непростий виклик, особливо, якщо врахувати, що місто сьогодні обмежене у фінансах для розбудови нових систем, проте ми робимо все можливе, аби навіть з такими ресурсами допомагати людям. Тому що мова йде про сім’ї, які без будь-якого перебільшення пожертвували власним спокоєм, власним комфортом, власною безпекою заради нашого з вами життя.
Принагідно вітаю усіх татів з Днем батька. Бажаю кожному відбутися у цій ролі та вже наступне свято зустрічати у теплому сімейному товаристві.