Даша погано пам’ятала своїх батьків. Коли мами не стaло, тато не захотів возитися з маленькою дитиною. Відвіз до бабусі в село. Поставивши маленьку дівчинку біля хвіртки і поїхав в невідомому напрямку.
Баба Зоя, була в сараї і не могла бачити, як під’їжджала машина, тільки почула, як грюкнули двері і від’їхала машина. «Кого там нелегка носить» подумала бабуся і пішла подивитися. Вийшовши до хвіртки, вона побачила маленьку дівчинку. Внучка стояла біля паркану і трималася за хвіртку.
– Це що, Вовка йолоп, кинув дитину і поїхав? Хоч би слово сказав. – вилаялася баба Зоя і занесла внучку в будинок. Увечері, з сінокосу повернувся дід Захар і побачивши онуку запитав: – Що? Вовка прикотив. – прикотив. Кинув Дашку під парканом і поїхав назад.
Правильно люди кажуть, дитина крім матері нікому не потрібна. Що за молодь пішла? Вони ще довго бурчали, з приводу нинішніх звичаїв, а як стемніло, пішли спати. Йшов час, люди похилого віку виховували внучку, як могли. По-своєму, по -старечому. Вчили людей поважати, природу любити, і як господарство правильно вести. Як за коровою ходити, як поросят з курями годувати. Даша швидко підростала і ставала гарною помічницею для бабки з дідом.
Баба Зоя і дід Захар, натішитися не могли, дивлячись на свою внучку, ну прям вилита мати. Та теж, від батьків не відходила, все допомогти хотіла. Тільки от не стало дочки, правда пам’ять про неї хороша залишилася. Он уже, скоро школу закінчить. Зовсім наречена. Якось увечері, завів дід Захар розмову.
– Бабка, Дашка зовсім велика стала, школу закінчує з відзнакою, їй би далі десь вчитися, кмітлива вона. – А чого вчитися? Прийде час, видамо заміж і нехай близько нас живе.
– Ні мати. Зараз часи такі. Без навчання нікуди. – І то правда – погодилася баба Зоя. Дістали останні гроші, що на пoхoрон собі залишали, і відправили внучку в місто, розуму набиратися. Вступила Дарина в економічний, відівчилася, з червоним дипломом закінчила і повернулася в село, не cпокyсила її міська метушня.
Зраділи тоді люди похилого віку її приїзду, не забула, приїхала, не кинула одних, свій вік доживати.
Вирішила Дарина село піднімати, фермерством займатися. Вибuла землю, кредит, людей найняла. Ферму хорошу побудували, корів накупила. Загалом розумниця дівка. Людей правда не вистачало, от і подала вона оголошення в газету, мовляв люди потрібні.
Платити добре обіцяла, житло надати. Для цієї справи пару покинутих будинків відремонтувала. Не сказати, щоб народ до неї, прямо валом повалив. Тільки ось з’явився один чоловічок. Брудний, зарослий, одежинка порвана. Мабуть добре його життя попсувало. Прийшов до Даші і назвався її батьком. Нічого не просив, ні грошей ні приютити, тому що розумів, що не можна кинути дитину, а через двадцять п’ять років просто прийти і сказати: «Вибач». Тільки одного батько попросив, поруч бути допомагати, чим зможе.
Один він залишився, не потрібен нікому. Може хоч дочці стане в нагоді, в роботі якійсь. Говорив все це Володя, а сам плакав. Пробачила його дочка, але не відразу, через пару місяців. З тих самих пір живе батько біля дочки, допомагає чим зможе і боїться цей мужичок, тільки одного, що знову один залишиться, нікому не потрібний.