Навесні цього року населені пункти з Харківщини — Ізюм та Барвінкове — згадували військові експерти в усьому світі. Після захоплення Ізюма російські війська планували швидким ривком оточити ЗСУ в районах Слов’янськ — Краматорськ — Бахмут. Для цього окупантам потрібно було вийти на рубежі в районі Барвінкового.
Проте реалізувати задум росіянам не вдалося. Під час тривалих боїв їх зупинили українські бійці. За підсумками одного з таких боїв звання Героя України отримав командир роти 3-ї танкової бригади Сергій Пономаренко. Нині він — заступник комбата. І це його історія.
На наших шість танків було їхніх двадцять
Бій, за результатами якого мене нагородили, не був для мене якимось особливим. У кожному бою, абсолютно у кожному, ти намагаєшся відпрацювати на максимум, видати все можливе з того, що маєш.
Тоді була спроба нашого підрозділу у взаємодії з 25-ю бригадою (25-та окрема повітряно-десантна бригада — ред.) штурмувати Топольске (село на околиці Ізюма — ред.). За розвідданими там було зосереджено не досить багато сил противника. Але коли ми вступили в бій, то зрозуміли, що сили противника там значно переважають. Для розуміння: на 6 наших танків було близько 20 їхніх. І це лише ті, які бачили. До того ж — підтримка артилерії. До бою порахувати все це не можна було, все було замасковано.
Ми висувались одночасно двома напрямками. Перший — з Великої Комишувахи, а другий — з Малої Комишувахи. Наміри були увійти в Топольське й за підтримки піхоти закріпитися там. Піхота дещо висунулась уперед лісосмугою та чекала, щоб увійти в населений пункт після того, як ми подавимо вогневі сили противника.
Коли ми вступили в бій, зрозуміли, що сили противника там переважні. Ми завдали по максимуму вогневого ураження, відкотилися для того, аби дозарядити боєкомплект. Цієї миті ворог почав активно застосовувати артилерію різних калібрів і не дав змоги більше вийти на вогневі позиції.
Під час бою була підбита машина командира взводу Ярощука, тому було ухвалено рішення ще раз увірватися однією машиною, щоби не наражати інших на небезпеку, ще раз завдати вогневого ураження, аби подавити вогневі точки противника. Під час цього виїзду підчепили пошкоджену машину і витягли з поля бою.
Сергій Пономаренко на танку, 7 березня 2022 рокуФото:
Сергій Пономаренко / Facebook
У бою моя рота знищила дев’ять танків
Я не веду лік особистим заслугам, рахую тільки заслуги роти. Так от у тому бою моя рота знищила дев’ять танків. Це ті, щодо яких візуально підтверджено, що згоріли. Але були ще ті, які були завалені спорудами, які били із приміщень, з ангарів. Були й ті, в які влучали, але вони не горіли і, можливо, з часом були евакуйовані противником. Точну кількість (знищених у бою танків ворога — ред.) доволі складно назвати, адже безпілотники наші не літали, і візуальної чи відеофіксації якоїсь не відбувалося.
На жаль, попри всю знищену техніку, не вдалося подавити вогневий спротив противника. Він продовжувався і навіть нарощувався. Я так розумію, що, можливо, десь за цим населеним пунктом, Топольським, у лісосмугах були якісь резерви, які потім підтягувались і вступали в бій. Знищувався один танк, а на його місце виїжджали ще два.
Досить складно було порахувати кількість ворожого війська. Усе було у вогні, в диму, і під час бою важко було виявляти нові цілі. Працювали по спалахах, зокрема по спалахах у приміщенні. Але, зважаючи на пораховану знищену техніку і приблизно орієнтуючись на час між розривами, можна визначити, скільки по тобі працює гармат. Тому приблизно можемо визначити, що працювали в тому напрямку близько 20 одиниць ворожої техніки. Це ми говоримо лише про танки. БМП, «Тигри» їхні — це не рахуєш, тому що коли працюють танки, то менший калібр просто не помічаєш. Ти чуєш тріскотню, але не зважаєш на неї, тому що вона такої небезпеки для танка не становить.
Першим, хто мені повідомив, що я отримав Героя України, був мій колишній комбат Петро Павлович. Він постійно відстежує весь життєвий шлях усіх хлопців, які з ним були в зоні АТО. Він перший мене привітав.
Я спочатку не повірив. Але потім він сказав номер наказу і дату. Я зайшов, перевірив — був приємно здивований.
Сергій Пономаренко біля дорожнього знаку міста Мар’їнкаФото:
Сергій Пономаренко/Facebook
Танкіст з аграрного університету, що у 2014-му відбивав Мар’їнку
Я танкістом став ще за студентських років. При Національному аграрному університеті була військова кафедра. Ми тоді з хлопцями ходили туди й жартували: ну військова кафедра, танкісти, яка може бути війна в танках за сучасного розвитку технологій? Доки ми закінчимо інститут, уже будуть космічні війська, ще якісь. Але так склалася історія, що час іде вперед, а засоби ведення війни залишаються ті самі.
Отримавши офіцерське звання та склавши присягу на вірність українському народу, я не зміг стоять осторонь, коли почалась війна у 2014-му, — пішов до військкомату. Спочатку повістку не вручили. Ще жартували, мовляв, іди добровольцем. Але наступного дня вже прийшла мені повістка — і так я опинився в лавах Збройних сил України.
Тоді потрапив до 3-го окремого танкового батальйону. Досить широкий шлях пройшли: починали від Маріуполя і закінчили під Лисичанськом, у Попасній, звільняли шахту Бутівку біля Донецького аеропорту.
3 червня 2015 року була спроба росіян захопити Мар’їнку. Я тоді був командиром взводу, і мій взвод разом із 28-ю бригадою (нині 28-ма окрема механізована бригада імені Лицарів Зимового Походу — ред.) відбивав Мар’їнку. Взвод був підсилений ще двома танками, ми п’ятьма машинами працювали.
Тоді начальник штабу батальйону, я так розумію, не вписав нас до журналу бойових дій, не подав бойове донесення. І тому, згідно з усіма даними, мого взводу у Мар’їнці 3 червня не було. Хоча є відео- і фотопідтвердження цьому. Коли вже закінчився бій, ми фотографувалися і на своїй техніці, і на полі бою після відбиття штурму росіян. Але історія про те не знає.
У листопаді 2021-го я звільнився з лав ЗСУ, повернувся до цивільного життя. Буквально півтора місяця попрацював на цивільній роботі, як почалася широкомасштабна війна, і я не зміг лишитися осторонь.
Танкісти 3 танкової бригади в районі БарвінковогоФото:
Богдан Кутєпов / hromadske
Після АТО домовилися за потреби повернутися на фронт
Ми ще до початку широкомасштабної війни домовлялися про плани з тими бойовими побратимами, з якими воювали у 2014-2015-х. У 3-й окремій танковій бригаді служив мій знайомий. Я в нього цікавився, чи вони будуть набирати офіцерів та військовослужбовців, чи буде місце для групи моїх бойових побратимів, які прийдуть уже готовим складом воювати. Отримав ствердні відповіді. Тому з друзями заздалегідь домовлялися, де і як зустрічатимемось. У нас було переконання, що впродовж перших двох-трьох днів росіяни намагатимуться подавити повністю зв’язок, зокрема й мобільний.
24 лютого я прокинувся від вибухів. Спочатку не зрозумів, що відбувається. Перший вибух мене розбудив, із другим я вже зрозумів, що це. Мої всі ще спали, я вже вийшов на вулицю. Зробив перших кілька дзвінків знайомим, зателефонували мені з Києва й підтвердили мої здогадки про початок широкомасштабної війни. З хлопцями, з якими домовлялися в разі чого йти разом воювати, знову поновили маршрути та місця збору. 26-го ми вже були в Ярмолинцях (у смт Ярмолинці Хмельницької області дислокується штаб бригади — ред.). А вже 12 березня ми розвантажилися перед Барвінковим.
Різниця війни у 2014-му й у 2022-му
Від АТО ця війна відрізняється тим, що нині ворог застосовує набагато більше сил і засобів. Якщо тоді вони десь щось маскували й не такими великими і потужними підрозділами вступали в бій, то зараз все відкрито. До того ж їхні офіцери та солдати набагато більшого рівня підготовки, ніж ті, які були раніше. Раніше здебільшого це були мобілізовані «Л/ДНР», так звані «ополченці», які особливої загрози не становили. Але й тоді було помітно, коли ти вступаєш у бій безпосередньо з підрозділами російської федерації, а коли працюєш проти підрозділів якихось «ополченців».
Професіоналів можна визначити за тим, як вони ведуть бій, як обирають вогневі позиції, як завдають вогневого ураження. Скажімо, можна розглянути бій під Довгеньким (село в Ізюмському районі — ред.). Першого дня ми вискочили одним танком на два їхні, які каталися по полю. І ми одним своїм танком знищили один ворожий, інший встиг утекти. Тобто, виїхавши на два танки противника, геть жодного спротиву не зустріли й одним танком упоралися з двома: подавили, знищили та відігнали. А вже наступного дня, коли ми вискочили на це поле проти трьох танків росіян, їхня поведінка значно відрізнялася. Вони грамотно обрали позиції, правильно заховали корпус, працювали зосередженим вогнем, працювали лише від башти.
Від башти — це коли корпус повністю захований, а стирчить лише верх башти танка з гарматою. Тоді в танк значно складніше влучити. Одна річ, коли ти стріляєш у силует, який заввишки 2,7 метра, а інша — коли там згори буквально якихось 50-70 сантиметрів цього танка. До того ж башта — найміцніша броня там, доволі складно влучити й уразити.
Сергій Пономаренко, командир роти 3-ї танкової бригади, Герой УкраїниФото:
Богдан Кутєпов / hromadske
Танком із відстані 1 900 метрів по сірниковій коробці
Якщо порівнювати танки — російські «вісімдесятки» (танки серії Т-80 — ред.) або Т-90 — із «сімдесятидвійками» (танки серії Т-72 — ред.), на яких просто зараз беремо участь у боях ми, то так, російські переважають. Там і система управління вогнем краща, і ходові якості. Але, в принципі, у них є Т-72 — такі самі, як у нас. І в ЗСУ також є Т-80-ті, Т-64, Т-64 «Булат», які зовсім не поступаються російським. Єдине питання щодо Т-90, які з досить хорошими нічними прицілами: от стосовно ведення вогню вночі, то здебільшого їхні Т-90 мають першість. А в усьому іншому переваги російської техніки нема.
Т-84 абсолютно влаштовує за всіма показниками, кращого й не потрібно.
Я не пробував їздити та працювати там на «Леопардах» чи «Абрамсах», тому не можу сказати, наскільки вони кращі чи гірші. Але скажу, що навіть Т-64, якщо він вдало пристріляний, — досить класна машина. Я б сказав, снайперська гвинтівка, але великого калібру. Щоб ви розуміли ступінь точності цього танка: у 2014-му році номер моєї машини був 334 (звідти й позивний 34), то на 1 900 метрів дистанції він у сірникову коробку влучав.
У бою все залежить здебільшого від мотивації та здібності екіпажу. Хлопці бойові, налаштовані правильно, і тому якщо десь техніка не дотягує, то надолужується вольовими і мотиваційними рисами.
Мотивація військовослужбовців за часів АТО і всіх хлопців з нашого підрозділу нині кардинально відрізняється. У 2014-2015-х мобілізовували та заганяли здебільшого чоловіків, які не хотіли воювати. Тоді доволі часто в когось із нашої роти могла промайнути думка: «А що ми тут робимо, а навіщо це все, а може, не потрібно?» Зараз всі однозначно розуміють, чому вони тут, за що стоять і що від їхніх дій залежить.
Трофейний танк Т-90 в районі БарвінковогоФото:
Богдан Кутєпов / hromadske
«Ви тридцять моїх дітей, за яких я відповідальний»
Я завжди про своїх хлопців казав: у мене було троє дітей, а тепер стало 30. Постійно жартував: ви тридцять моїх дітей, за яких я цілком відповідальний. І заїжджаючи в зону бойових дій, я абсолютно чесно, очі в очі, сказав, що я з вами заходжу і я з вами ж вийду, не залишивши нікого. Намагаюся стримати обіцянку. На сьогодні у нас один безвісти зниклий, на жаль. Тіла його не знайшли, тому я дуже сподіваюся, що він десь у полоні, що ми його знайдемо й обміняємо.
Ставлення до росіян? У мене до них ставлення ще з 2014-го року одне: це агресор. І жодної пощади, жодної співпраці, жодних розмов із ним проводити не можливо. Їх однозначно потрібно тільки вражати, тільки виганяти, відновлювати територіальну цілісність і потім уже, коли ми вийдемо на свої кордони, можливо, будемо про щось із ними говорити. Наразі, доки перебуває бодай один солдат збройних сил російської федерації на території України, — немає про що говорити.
Війна — шанс відірватися від якоря, яким для нас була росія
Для мене особисто перемога — це питання майбутнього нашої країни, майбутнього наших дітей. Годі їздити та шукати долі деінде. Час засукати рукава і зробити красиву квітучу гарну країну в нас удома.
Коли українці не будуть кудись їхати, не брехатимуть людям, не будуть людей дурити; коли ти зможеш вийти на подвір’я і зрозуміти, що майорить український прапор, що люди розмовляють українською мовою, ти можеш піти знайти собі роботу, можеш дитину відвести в нормальний садок, ти можеш проїхати нормальною дорогою.
Ця війна — дуже великий шанс для країни. Шанс відірватися від цього якоря — російської федерації, яка протягом усіх 30 років незалежності гальмувала нас у розвитку. Головне ж у війні — перемогти свідомість. Потрібно усвідомити, що ми зовсім не брати, геть не братні народи.
І, можливо, в дечому через якихось 10-15-20 років ми навіть подякуємо росіянам, що хай і великими жертвами, але ми нарешті скинемо з себе якір, що нас стримує і гальмує наш розвиток. І ми таки станемо нормальною, квітучою країною.