Командир розвідувальної роти 5-го окремого штурмового полку отримав найвище державне звання за бій в Ірпені під Києвом. 27-річний піхотинець зупинив броньовану машину росіян, знищив піхоту і, зазнавши поранення, продовжив боротьбу.
Поранення, якого зазнав Ігор за місяць після повномасштабного наступу росії на Україну, не перше для цього молодого воїна. У 2014 році його вже було поранено. Тоді, як і тепер, він на якийсь час вибув зі строю. Але швидко повернувся. Бо війну не закінчено.
“БРАТАН, Я СВОЙ”, – І НЕ РОЗУМІЄ, ЩО ЦЕ ВЖЕ НЕ СВОЇ”
-До 24 лютого я проходив службу офіцером в 355-му механізованому полку. Це 184-ий навчальний центр, – говорить молодший лейтенант Ігор Дикун. – Туди я потрапив за розподілом після академії. А 24 числа о 5 годині ранку мені подзвонив друг, він проходив службу в бригаді, яка базується на Харківщині. Повідомив: “Війна. Обстрілюють території навколо Харкова”. Того ж дня на базі нашого центру була сформована зведена механізована рота. Її привели в повну бойову готовність. Я став у ній заступником командира роти. Зайнявся оснащенням зброєю, боєприпасами, всією логістикою. А командир займався особовим складом. Мені потрібно було перевірити техніку – у нас були БТР-80. Вже в обід підрозділ був готовий виконувати будь-які завдання.
Перший наказ ми отримали – оборона львівського аеропорту. Ми перебували біля села Старичі, тому нас відправили саме у Львів. Противник широко застосовував таке ведення війни, як закидання в наш тил своїх десантно-штурмових військ. Ми готувалися відбити напад їхнього десанту. Побули там буквально дві доби. За цей час там укріпилася самооборона, всі війська привели в бойову готовність, стало зрозуміло, що нас раціональніше використовувати на лінії зіткнення фронту. І вже 26 числа нас погрузили в ешелони і відправили на Київ. Ми вже входили в склад оперативного резерву особисто пана генерала Сирського.
Спочатку ми потрапили на Броварський напрямок, потім на Лютіж, там, де оборонялася 72-а бригада. А числа з 12 березня нас почали використовувати на Ірпінському напрямку.
В період з 22 по 24 березня нам прийшлося боротися з противником в лобову. Ішли жорсткі ближні бої, коли противник не те що проводив розвідку боєм, прощупував слабкі місця, а повним ходом наступав, мав на меті захопити місто. На київському напрямку росіяни закумулювали одні з найкращих своїх сил. Це не були мобілізовані. Але наступали на нас механізовані війська, а відступали моторизовані. Так вони палали тут. Так знищувалися.
-Як і чим ворог наступав?
-Стандартна річ. Ми зайняли рубіж оборони, який становив 800 – 1000 метрів. Противник періодично здійснював артобстріли, після чого виїжджали бойові машини і відпрацьовувати. Таким чином дивилися, звідки ми ведемо вогонь у відповідь для виявлення наших вогневих засідок. Ми діяли також грамотно, аналізуючи їхні дії. Відкривали вогонь з чергових вогневих засобів, а не з тих місць, де тримали оборону. Це були винесені кулеметні засідки. Противник у відповідь застосовував мінометний і артилерійський вогонь в ті місця, де ми не базувалися. А потім зробив тактичний промах. Після масованих артилерійських обстрілів, які ішли майже шість годин, противник вирішив, що у нас велика частка особового складу вражена. Як не знищена, то виведена з ладу. Почав наступати по всій ділянці оборони. Зустріли ми їх досить жорстко. Далі просунутися ворог не міг. Але правий фланг ослаб, там росіянам вдалося прорватися за рахунок переважаючих сил. На одне наше відділення наступало більше посиленого механізованого взводу. Тоді командир роти Кайман прийняв рішення швидко сформувати резервну групу і прийняти бій. Одна машина вже проїжджала нам в тил. Зустрівши ту машину з піхотою, вдалося їх зупинити, знищити, не пустити. І далі почалося найцікавіше: переслідування і знищення тих сил, які прорвали нам оборону. Близько десяти наших бійців залишилися на фланзі. Інших довелося взяти, аби переслідувати ворожу групу. Бій ми прийняли в житловому масиві.
Головне, нам вдалося втримати фланг. Противник не зміг скупчити сили у нас в тилу. Бо якби вони прорвали оборону і нам за спину зайшло більше двох взводів, боротися з ними в тилу було б неможливо. Були б зовсім інші наслідки. Зайшовши нам у тил, росіяни могли знищити півфлангу, а це не багато не мало – половина підрозділу. Далі, за нами, підрозділів не було. Це відкривало б їм двері в напрямку аж до залізничного мосту. Тобто дві третини Ірпеня могли опинитися в руках противника.
Важко розповідати про бої, бо багато що пов’язано з певними емоціями. Багато рішень приймалися спонтанно. Але за будь-яким рішенням стоїть людське життя. Про це пам’ятав. Як то кажуть: основна задача командира – виконати задачу. Але ще важливо мінімізувати втрати під час виконання бойової задачі.
Нам тоді допомогло не так везіння, як правильність і вчасність прийняття рішень. Але велику долю зіграло і везіння, – скажу чесно. Були моменти, коли без нього було б зовсім важко.
-В чому проявилося везіння?
-Ти одягнутий в польський однострій. Переслідуєш противника. Перестрибуєш паркан і бачиш, що ворог знаходиться від тебе метрах в 10-15. І бачить тебе. А ти ще не приземлився. І він відводить свій погляд в іншу сторону, тому що переплутав мене зі своїми. Бо польський однострій подібний до їхнього. Вони звикли, що у нас люди воюють або в пікселі, або в мультикамі. Робиш по ньому чергу, а він кричить: “Братан, я 141-ая , я свой”. Тобто все ще не зрозумів, що це вже не свої.
Велика доля везіння ще й у тому, що вдалося підібратися так близько до тої машини. Ні один з тих, хто в ній був, не зміг мене дістати, поки я діставався до них.
Мені запам’ятався такий момент з бою, з голови мені не виходить. Числа 20 березня, за два дні до мого поранення, у нас стався вуличний бій. Між нами було приблизно 200 метрів. Виїхала БМД, піхота просувалася. Незрозуміло було: чи то вони просуваються, чи розвідку боєм проводять. Зав’язався бій. Ти ховаєшся за будинками. І тут – сидить чоловік на лавці, палить і спостерігає за нами! Ти ховаєшся, бо кулі літають. Може снаряд від БМД прилетіти. А чоловік від тебе в 25 метрах на лавці сидить і буденно пропонує: “Може вам будинок відкрити? Звідти буде зручніше стріляти”. І не маєш часу на нього, не можеш пояснювати, що потрібно десь укритися, бо можуть і мінометним вогнем по нас кинути. Час від часу і прилітало. Це закарбувалося в пам’яті. Може, в іншій ситуації я вже і відійшов би звідти, а тут вже мусив триматися до кінця. Крім цього ж чоловіка поблизу могли бути і його родичі. Як їх кинути?
Ще один момент. Мінометний обстріл. Частина людей ховається в будинку. Неподалік нього магазинчик, ми в нього пригнули. Декілька снарядів прилітає в той будинок, поруч нього. Обстріл тривав близько години. Я до кінця так і не знаю, чи вижили ті люди. Коли все затихло, ми рвонули туди, але нікого не знайшли – люди чи покинули його, чи навіки в ньому. Таке згадуєш і…
Коли Ірпінь став нашим, противник відтягнувся, люди почали не просто вертатися, а везти саджанці дерев. Ніхто ще не міг точно сказати, що ворог пішов звідси зовсім. Я думав, що він перегруповується, аби вдарити по-новому, вже оцінивши нюанси свого тактичного програшу. Тоді тут знову міг розвернутися театр воєнних дій. А люди везуть дерева садити, бо ж весна. Це, напевно, поняття самого українця. Під час окопної війни на Донбасі у 2020 році ми знаходилися на Світлодарській дузі. Розмаху там не набереш. Ми тримали позиційну оборону… Так наші люди біля бліндажів і помідорки садили, і цибульку. Де б не жили, українці завжди облаштовують довкола себе комфортний спосіб життя. Українця видно зразу.
“НА ЖОДНУ НАГОРОДУ Я НЕ ОЧІКУВАВ”
-Аналізували пізніше, чому ворог не пройшовши на Київ зразу, місяць потім товкся навколо Бучі, Ірпеня та Гостомеля, намагаючись вести міські бої? Вони сподівалися, що кількістю таки візьмуть столицю?
-Думаю, важливу роль зіграли декілька моментів. У них відсутня чіткість наказів на середній ланці управління. У нас кожний – від командирів рот до командира батальйону – чітко знають, що він повинен зробити. Тобто має план. Від моменту зайняття оборони до переходу до контрнаступу. У них цього немає. Вказали великому підрозділу напрямок, куди він має рухатися, і все. Командир батальйону не знає подальших задач. І якщо він не вийшов на рубіж, який був йому визначений для подальшого наступу, то що робити в такому випадку, було незрозуміло. Не було чіткої взаємодії між підрозділами, тому вони часто відкривали вогонь по своїх.
Вони думали, що у них буде марш за три дні на Київ. Але кульгала логістика. Не беру боєприпаси. Виникли проблеми з тою самою провізією. Грабували місцеве населення, шукали харчі. В інфопросторі я бачив, що наші бійці показували ворожі сухпаї з кінцевою датою використання 2016 рік. Важко було в це повірити. А коли мені в руки потрапив такий, я пересвідчився: термін придатності кінчався 2017 роком. Що вони їдять? Що говорити про інші речі, якщо навіть на такому рівні забезпечення не вирішено.
Кажуть, потрібно поважати противника. Але це ж мразі. Хоча ми і стикалися з елітними підрозділами. Може, саме тому тривалий час їм вдавалося просуватися в цьому напрямку. Але бачте, велику роль в нашій країні грає патріотизм.
50 відсотків в нашій роті були люди з мінімальним досвідом. Але розуміючи ситуацію, розуміючи свій борг перед країною, вони робили неймовірне і неможливе. 18 років бійцю. Він лише три місяці на контракті і – знімає з СВД кулеметника. Неймовірна відвага і бажання бити ворога. Як командир скажу: мої солдати, сержанти робили просто неймовірні речі, стримуючи противника.
-Як ви зазнали поранення в Ірпені?
-Знешкодивши частину піхоти, підбивши БМП ворога, рушив далі, по залишки піхоти. Один з бійців, який на мою думку був 200-им, дістав мене. Відстань до нього невелика була. Метрів 30-40. Я встиг побачити, як на мене піднімається ствол. Встиг дати в бік. Але дві кулі мене заділи: одна в плече, друга в ногу. Прийшлося закріпитися і далі проводити бій.
-Бій?
-Звичайно. Тому що частина піхоти ще була у нас в тилу.
-Допомогу сам собі надав?
-Я пам’ятаю ту людину, що мене перев’язала. Грамотна особа. Швидко наложив турнікети, плече замотав. Я ще навіть не відчував, що там є щось. Удари відчув. На нозі кров пульсує, швидко стікаєш, тому відчуваєш. А плече ні. Коли рівень адреналіну почав падати, коли я трохи заспокоївся, відчув, що ще й плече… Слава Богу, постраждали лише м’які тканини.
Коли обстановка стабілізувалася, противник відійшов, Я відчув, що щось зі мною не те. На ноги стати не міг. Відчув пекельний біль. В цей момент розумієш – пора підлікуватися. Мене підхопили попід руки і – на евакуацію.
Вона також була складнуватою. Довезли мене до зруйнованого залізничного моста. А тільки там була переправа. В той момент, коли ми приїхали туди, переправа обстрілювалася 120-м калібром мінометів. Міни падали метрів в 100-150.. Лягали все ближче. Приходилося падати, чекати. Хлопці вирішили під вогнем мене евакуювати.
За місяць-півтора часу своїми ногами повернувся на службу.
-Про указ і нагороду як дізнався?
-У шпиталі через два дні після поранення. Не очікував на таку нагороду. Якщо чесно, я на жодну нагороду не очікував. Єдине, що мене цікавило, і я питав лікарів: як швидко я зможу повернутися в стрій. Тому що мій підрозділ далі продовжував вести бойові дії. А тут 26 числа прокидаюсь, беру в руки телефон, а там повідомлення від полковника Шевченка, він був заступником начальника академії сухопутних військ імені Сагайдачного, наскільки я знаю, зараз його призначили начальником одеської академії. Від нього першого я дізнався, що мені присвоєно звання Героя України. Інформація розійшлася, мене почали вітати. Другу Кайману я написав на вітання: ми всі разом доклали максимальних зусиль, аби не дати ворогу шансу. І нікого не забули – всі наші бійці отримали державні нагороди.
Приємно, коли держава відповідає взаємністю своїм бійцям. Саме рядовий склад приймає на себе основний удар. Як казав полковник Валерій Гудзь: без солдатів та сержантів армія нічого не зробить. І жоден солдат, жоден сержант, хто браві участь у цій операції, не забутий.
“У НАС ВІЙНА ІДЕ НЕ ВІСІМ, А ТРИСТА ВІСІМ РОКІВ”
-Це було не перше ваше поранення…
-Так. У 2014 році було поранення уламками, контузія. Це сталося в районі Лиману. Червень. Ми здійснювали наступ і зачистку одного з населених пунктів у напрямку Ямполя. Досить успішно провели операцію. Населений пункт був взятий під наш контроль. Але ми напоролися на засідку. Частина бійців загинула, частина дістали поранення, в тому числі і я. Дрібні уламки посікли ноги та руки. За півтора місяця я повернувся в стрій.
А контузій було ще декілька. Але ж у колах військовослужбовці контузія не рахується як поранення. Голова болить? Водички попий – та й все.
-Для вас війна почалася не 24 лютого цього року…
-Я воюю з кінця лютого 2014 року. Саме тоді почав службу в 24-ій бригаді. За декілька днів у складі 1 БТГР ми виїхали спочатку на Чернігівщину, а звідти в травні на Луганщину та Донеччину.
Хтось недооцінює курси лідерства… У 2020 році я вступив на навчання в академію. Там можуть навчатися і цивільні, які мають вищу освіту. Річні курси дозволяють отримати первинне звання офіцерського складу. Після них я і отримав звання молодшого лейтенанта. На моє рішення іти вчитися вплинув командир 24-ої бригади Герой України Валерій Федорович Гудзь. Велика людина! Я служив у бригаді головним сержантом розвідувального взводу. Саме Валерій Федорович побачив у мені лідерські якості і порадив: “Вступай в академію. Будуть з тебе люди”. І хоча я вже подумував про цивільне життя, прислухався до поради пана Гудзя. На той момент думав, що у військовій справі я фахівець, але на курсах виявилося, що знав досить мало. 90 відсотків своїх теперішніх знань я отримав там. Є чого там повчитися.
Якщо ви хочете спитати, чи можу я називатися кадровим офіцером чи ні, скажу зразу: я не “піджак”. Я не закінчив військову кафедру якогось вишу. З повною гордістю можу називати себе кадровим офіцером. І в майбутньому пов’яжу своє життя з армією. Скільки би війна не тривала, напевне присвячу своє життя Збройним силам України.
У нас війна іде не вісім років, а триста вісім років. Споконвіків ми маємо багато трагедій від цього народу, від московитів. Який вони нам “братський народ”? Ми ніколи не були до них приєднані. Ми були окуповані. Може, хтось не знає, після Другої світової війни у нас воювали ще до 50-их і навіть 60-их років. Українська повстанська армія воювала, виборювала свою незалежність. Скільки цвіту нації загинуло на полях битв по воєнних часах.
Якщо зараз не вистояти і не перемогти, аби та держава вже більше ніколи не повернулася до економічного і воєнного підйому, думаю, добра нам не буде. На мир розраховувати не можна. Миру не може бути. Треба іти до кінця. Йти до перемоги.
-Росіяни брешуть про все. В тому числі і про те, що у них друга армія світу…
-Я б їх не називав навіть десятою армією світу. Це військові злочинці. Це не є армія. Це терористична організація, з якою нам приходиться боротися, яку нам потрібно знищувати. Ці люди – злочинці. Навіть судити їх не варто. Вони заслуговують лише на смерть.
-Що таке страх? Чи відчуваєте його?
-Він завжди супроводжує бійця. Це людська реакція. Але за підлеглих завжди переживаєш більше, ніж за себе. Так само поводяться командири взводів, командир роти. Всі офіцери в складі нашої роти переживали за особовий склад більше, ніж за себе. В боях за Київ наші офіцери були попереду своїх солдат.
-Ми маємо не соромлячись говорити про те, що у нас країна героїв.
-Частина мого підрозділу складалася з курсантів 1-го курсу. Це вік від 17 до 18 років. Я бачив героїзм цих молодих воїнів. Як вони чітко виконували поставлені завдання, викладалися на максимум. Ніхто не жалівся на умови, хоча різне було. Замість того, щоб з собою взяти дві пляшки води, брали більше боєприпасів. У нас реально країна героїв, нащадків козаків.
Зараз мене призначили у 5-ий окремий штурмовий полк. В управління підрозділу зібрані кращі з кращих. Пишаюся, що маю змогу з такими служити в подальшому. Серед моїх підлеглих зараз переважають люди, які не служили в армії, не мають бойового досвіду, але вони мають величезне бажання вступити в бій. Крайні тижні багато хто звертається, хто хоче до мене в підрозділ. Пояснюєш, що розвідрота це дещо інше, ніж піхота. Це інші завдання. “Я справлюсь, піду вчитися”, – вмовляють мене. Люди мають мотивацію, роблять все, щоб вражати противника по максимуму.
Наші бої в Ірпені минулися без загиблих. Але кожний, хто отримав поранення і буде довго лікуватися, каже не “коли я зможу повернутися”, а “коли повернуся”… Люди далі хочуть вступати в бій. І я впевнений, що вони повернуться до нас, стануть в стрій. Всі мої знайомі зараз знаходяться десь в бригадах, в армії. Ніхто не залишився осторонь, хоча більшість із них не мають досвіду.
Якщо глянути на нашу історію з 15 по 17 століття, побачите, що на території нашої країни завжди точилися війни. То печеніги на нас нападали. Потім тероризували Річ Посполита, татари, московія. У нас войовничість передається з покоління в покоління, вона у нас в крові. Не думаю, що інші країни, народи, чинили б такий опір, який чинимо зараз ми. Люди голими руками зупиняють техніку. На окупованих територіях виходять і протестують.
-Розумієте, що ми морально вже перемогли?
-Я розумію, що ми і так перемагаємо і переможемо. Дещо складно на деяких напрямках. Це зрозуміло. Війна. Але порівнюючи співвідношення в кількості людей і техніки, знаючи, що перевага в цьому на боці ворога. Ми воюємо не числом, а вмінням. І як показує крайній час – воюємо добре. До кінця березня, поки я знаходився в активній фазі боїв, з боку керівництва не було жодного дурного наказу. Де потрібно – оборона, де варто – наступ, де контрнаступ. Тактичні оперативні розрахунки проводяться. Десь треба відійти, аби вдарити з флангу в тил. І все одно та земля буде нашою.
Я пам’ятаю, з чим ми воювали у 2014 році, з чим – два роки тому, і що у нас є зараз. Це вже не порівняти. Це як порівняти еру динозаврів і сучасне ХХІ століття в Європі. Навіть не беру тактичне спорядження чи технічні засоби. У 2014 році в нашій розвідроті з технічних засобів були старі радянські ПСНР-5 та СБР-3. Вони не тільки морально, але й технічно були застарілими. Те, що все ще використовує росія. Я це називаю барахло. А що зараз маємо? Ті самі тепловізори, сучасне озброєння. Всі підрозділи переводять на натівський калібр. Потрібно лише вчитися раціонально його використовувати.
Завдяки нашим діям весь цивілізований світ перестав боятися росію. Відкрилися всі карти. Вся військова сила, поняття “сверхдержави” виявилися пшиком. Її перестали боятися як державу.