“І я не можу підняти слухавку та розказати, що її син помирає”, – говорить медик-доброволець
– Уже близько двох тижнів не миємо швидку. І не маємо виїздів на передову. Щойно почистимо автомобіль від пилюки, відразу ж когось з українських солдатів поранять. Тому наша ластівка на вигляд така страшненька, – говорить військовий медик Максим. Він старший в екіпажі швидкої допомоги, яка доправляє наших поранених бійців з передової до стабілізаційного пункту. Також у штаті Ігор – водій, який служить у ЗСУ . І Ярослав, друг Максима, помічник військового фельдшера. Усі вони працюють на Світлодарській дузі, неподалік Дебальцевого. Ліворуч від них кримський напрямок, який постійно атакують бойовики. З правого боку Новолуганське. Там постійно точаться артилерійські бої. З окремих місць цієї дуги ввечері чітко можна побачити в лісі спалахи вогню. Це наші хлопці відповідають сепаратистам. Час від часу, коли ті уже остаточно нахабніють.
Максим зі своїми підлеглими повернувся з Бахмута, куди відвозив пораненого солдата. Приїхавши на базу, він спілкується з медичними добровольцями, які допомагають військовим у скрутні години війни. Це організація “АСАП”. Вони існують за рахунок людських пожертв. Проте їхня поміч українським воїнам неоціненна. Особливо вони відзначилися під час боїв на Світлодарській дузі влітку 2016 року. І взимку, там же. Екіпажів карет швидкої під час інтенсивних боїв у ЗСУ просто не вистачає. Тоді на допомогу приходять волонтери на кшталт “АСАП”. Ці хлопці мають свій автомобіль. Разом з екіпажем Максима мають окремий напрямок. Вони чітко спрацьовують по виклику з передової. Якщо один чи два поранених, виїжджає один з екіпажів. Другий постійно на підстраховці. Люди міняються позмінно, постійно чергують біля рацій. Якщо, не дай Бог, поранених більше, працюють обидва екіпажі. На максимальній загрузці.
Як згадує водій швидкої допомоги, доброволець “Тимур” (позивний змінено з міркувань безпеки), під час боїв у грудні 2016 року на Світлодарській дузі він робив по кілька десятків виїздів на день. І доправляв поранених солдатів з передової до стабілізаційного пункту, який знаходився за кілька кілометрів від зони бойових дій. Важкості додавало те, що сепаратисти прострілювали все, не гребуючи населеними пунктами. “Тимурові” довелось буквально вуличками втікати, щоб не попасти під ворожі осколки. Хоча автомобіль – це не головне в цьому випадку. Найважливішим лишається поранений.
Сьогодні поранених нема, майже не стріляли. Користуючись цим затишшям, Максим розказує різні життєві історії. Одна з них, як він “косив” від армії, особливо потішила нас. Максимові вручили повістку, хоча він не хотів іти в армію. Перед походом у військкомат хлопець вколов собі кофеїн, і у нього підвищився тиск. Там почали розпитувати хлопця, які скарги має. Він почав їм називати діагнози. Зламаний ніс, струс мозку, гіпертонія… У військкоматі вирішили покласти хлопця в лікарню, щоб підтвердити все зазначене. На цей випадок у Максима був ще один план. Лежачи там, він пив кока-колу з кавою. Це піднімало тиск до 90 на 160. Все Максимові вдавалося до певного моменту, проте йому вирішили міряти тиск цілодобово. Вдень він знову повторив свій фокус з кавою, а потім заснув, не подумавши про ніч. При розшифруванні стрічки тиску лікарка побачила, що вночі у хлопця артеріальний тиск становив 110 на 80, і поставила діагноз “нервова збудженість”. І просто приписала заспокійливе, при тому сказавши, що він повністю здоровий і відкосити від армії йому не вдасться. Максиму набридла ця суєта, він зі злості підписав документи і пішов служити за контрактом. Оскільки після школи закінчив медичне училище, то в армії отримав роль військового фельдшера.
Ввечері ми гуляли центром міста, у якому знаходився стабілізаційний пункт. Нам склали компанію лікарі цього пункту. Всі вони нетутешні. Медичні сестрички підписали контракт, служачи в ЗСУ, надавали допомогу військовим і місцевому населенню. Хлопці, хірурги і терапевти, приїжджали з тилу у відрядження з інших регіонів. Уся ця компанія надзвичайно популярна серед місцевого населення, яке часто звертається до приїжджих медиків зі своїми проблемами. Місцеві лікарі після 15:00 залишають свої робочі місця, тож цивільне населення звертається до воєнних.
Коло 23:00 нам передали по рації, що є “трьохсоті” (поранені). Ми виїхали двома екіпажами, адже не знали реальної кількості постраждалих. Неподалік позицій вимкнули світло, щоб не нарватися на ворожі міни. Гул вистрілів наростав із кожним кілометром. Зупинилися під деревами. За метрів чотириста тривав бій. З боку Дебальцевого працював ворожий танк. Подекуди стріляли з кулеметів. Наші теж відповідали з автоматичної зброї. Та хіба можна іти на слона з ножем? Через двадцять хвилин нам привезли пораненого. На щастя, осколки лишень зачепили спину і не становили великої загрози життю. Привезли хлопця в стабілізаційний пункт, перев’язали. А зранку відправили в Бахмут.
День знову пройшов спокійно. Хтось вивчав матеріальну частину. Максим з Ігорем поїхали отримувати ліки, які, на щастя, видавали у достатній кількості, і можна було не хвилюватися, що поранений не отримає того чи іншого антибіотика. Вночі по рації повідомили, що знову є поранений. Проте Максим поїхав туди тільки зі своїм екіпажем. Добровольці чекали на підхваті. Коли вони повернулися, то привезли тяжкі новини – одного хлопця вбито. Знову працював танк. Снаряд потрапив неподалік бліндажа, осколки прошили тіло нашого вояка наскрізь. Його друг біг до нього і теж попав під них. І втратив колінне яблучко. Це було жахливе видовище, нога трималася на шкірі. Максим зумів поставити пораненому крапельницю. В стабілізації уже чекали хірурги, готові до операції. Завдяки тому, що солдату була надана професійна допомога, починаючи від “парамедика” на позиції і закінчуючи хірургами в центрі, йому вдалося врятувати ногу, не ампутуючи кінцівку.
– Цьому хлопцеві ще пощастило, він принаймні живий залишився. В мене недавно був випадок, коли забирав з передової бійця, якому осколок перерізав усі нутрощі і застряг в спинному мозку. Ми веземо його, а він кричить від болю, знеболювальне не діє. Проте найстрашніше, що в цей момент до нього дзвонить мама. І я не можу підняти слухавку та розказати, що її син помирає, – говорить медик-доброволець. На війні він надивився такого, що часом не може спокійно спати.
Михайло Ухман