Тренер із баскетболу Едуард Швидкий сам виховував сина після смерті дружини – мами Сергія, якому на той момент було 12 років. Але Сергій завжди був бійцем – і на баскетбольному майданчику, куди потрапив із легкої руки батька, і в армії. Спортсмен здобув бойовий досвід у зоні АТО, але 26 січня загинув під час оборони Вугледара. А батько навіть не може поховати сина – побратими Сергія Швидкого не змогли винести з поля бою його тіло, передають Патріоти України.
Едуард Анатолійович із теплотою та болем розповідає про свого янгола спорту, дуже хоче побачити його востаннє і попрощатися. “Так вийшло, що для свого сина я був і тренером, і батьком. Коли Сергій навчався у першому класі, я пам’ятаю, як ми з ним чекали, коли він підросте, і я заберу його до себе на баскетбол”, – згадує батько загиблого героя, який багато років працює тренером у Чернігівській обласній дитячо-юнацькій спортивній школі.
Сергій виявився здібним учнем: “У нас сформувалася команда, він почав брати участь у змаганнях, виїжджати до інших міст. Брав участь у чемпіонатах Чернігівської області, першостях України. Сергій дуже любив баскетбол і спорт загалом”.
“Якщо за школу чи за коледж треба було бігти крос чи брати участь в інших змаганнях, він із задоволенням це робив. Не треба було його вмовляти. Хтось із загиблих на цій війні спортсменів став чемпіоном Європи чи світу. Сергій не став, але він дуже любив баскетбол. І кожна медалька, кожен диплом із дитинства мали велике значення. Він усе складав, розвішував. Фото зі змагань дбайливо зберігав у альбомах”, – розповів Швидкий-старший.
Advertisement
Із 2011-го до 2015 року Сергій навчався у Чернігівському промислово-економічному коледжі Київського національного університету технологій та дизайну. Після чого пройшов строкову службу в українській армії, а потім вирішив залишитись у ЗСУ, але вже на контрактній основі.
“Пройшов психолога, тести та фізпідготовку, бо тоді брали не всіх охочих. Потім підписав контракт і воював ще в зоні АТО. Воював, воював – і Бог його, як то кажуть, охороняв. Хоча були поранення. Я сподівався, що і цього разу якось обійдеться. Просив його: “Сергію, виживи!” Що ще я міг сказати? А він відповідав: “Якщо не ми, то хто захищатиме?” – згадав Швидкий.
Повномасштабне вторгнення 24 лютого застало Сергія на Донеччині – під Пісками. На той момент боєць із Чернігова дослужився до старшого сержанта 21-ї окремої мотопіхотної бригади “Сармат”, отримав офіцерську посаду, став заступником командира роти. Батько згадав, що у Пісках Сергій уперше пішов у вилазку вночі та привів трьох полонених, чим дуже пишався.
За 11 місяців повномасштабної війни баскетболіст пройшов чимало гарячих точок, але не поспішав ділитися своїми військовими буднями навіть із батьком: “Він не хотів мені особливо багато розповідати про бої, що там відбувається, як вони там воюють. Якщо я спитаю, тоді вже він щось каже. А сам ніколи… Тільки заспокоював: “Усе нормально. У нас усе добре”.
Advertisement
Щоправда, воїн зізнавався батькові, що не збирається здаватися в полон, бо був старшим сержантом, а окупанти “з таких особливо знущаються”.