Віталій Козьмин з Вінниччини – з тих українських чоловіків, які, не вагаючись, взяли до рук зброю і вирушили захищати Україну у 2014-му, коли Росія окупувала Крим і розпочала війну на Донбасі. Попри тяжке поранення, яке ледь не коштувало йому життя, Віталій повертався в ООС і в 2019-му. А у 2022-му, коли РФ розпочала повномасштабне вторгнення в Україну – його прізвище одним з перших з’явилося у списках тероборони на рідній Вінниччині і у переліку бажаючих захищати батьківщину у місцевому військкоматі.
І Віталій неодмінно би вже боронив Миколаївщину, вибивав би ворога з Харківщини чи громив загарбників на Донбасі – якби йому не довелося вступити в бій зі ще одним безжальним ворогом: у чоловіка діагностували рак. Свою історію Віталій розповів OBOZREVATEL.
Вперше на війну Віталій пішов у далекому 2014-му році. Коли Росія розпочала агресію проти України – не вагався і одразу пішов до військомату. Здорового підтягнутого чоловіка відправили у 24 окрему механізовану бригаду. Згодом він служив в одному з нині вже розформованих підрозділів ЗСУ з місцем постійної дислокації в Мукачево на Закарпатті. Разом з побратимами був прикомандирований до 128 окремої гірсько-штурмової бригади – і воював на Донеччині.
Там, під Артемівськом, життя Віталія зробило перший крутий віраж. Він потрапив під ворожий обстріл і отримав тяжкі поранення, які на довгих півроку запроторили його у госпіталь і, здавалося б, поставили хрест на військовій службі.
Під час того обстрілу Віталій отримав серйозні осколкові поранення у живіт. У результаті медикам довелося вирізати чоловікові третину шлунку і видалити жовчний міхур. Також у нього була серйозна травма голови: величезна глиба влетіла воїну просто в обличчя, розтрощила гайморову пазуху, а в голові утворився чималий згусток крові, що запеклася: виводити кров з голови лікарям довелося впродовж кількох тижнів. Тож Віталій тепер точно знає, що вислів “плакати кривавими сльозами” – далеко не завжди просто метафора.
“Глиба влетіла в лице, перелом пазухи. Найважче було, що в голові запеклася кров. І я півтора місяці лежав у госпіталі під крапельницями геть цілодобово. Вони мені щось вливали – і оце де сльози виходять – там кров виходила. Так вони мені очищали голову”, – згадує воїн.
Та зрештою чоловік встав на ноги. Про повернення на фронт йому довелося забути: комісували Віталія за 4 статтями. Однак в тилу він зміг знайти роботу: працював охоронцем.
А в 2019-му спробував повернутися на фронт – і підписав контракт зі 131 розвідбатом, йому дивом вдалося зробити це без проходження ВЛК. З цим підрозділом Віталій встиг трохи повоювати під Мар’їнкою та Красногорівкою. Однак старі травми не відпускали. І в якийсь момент стрімке погіршення здоров’я, зокрема, проблеми зі шлунком, які загострилися настільки, що на досить тривалий період вклали чоловіка у лікарняне ліжко, змусили Віталія розірвати контракт.
Незадовго до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Віталій переїхав до столиці. Знімав квартиру, працював охоронцем в одній з крупних мереж супермаркетів. Там, на протягах, які постійно гуляли на складських приміщеннях, він дуже сильно застудився.
“Десь в середині січня я дуже сильно захворів. У нас там рампи відкриті на складах в супермаркеті. І завжди сильні протяги гуляють… Але я досить терплячий. Їздив на роботу з температурою, з сильним кашлем, аж поки мене почали відправляти додому… Пішло запалення… Коли підлікувався – почав помічати, що якийсь супчик я ще міг їсти, а щось твердіше треба було обов’язково запивати чаєм чи компотом. Їжа погано проходила. Наче щось її затримувало… Але нічого не боліло, тому до лікаря я не ходив. Пішов, коли стало вже геть зле: наприкінці квітня я навіть кефір не міг пити вже”, – розповідає Віталій.
Неможливість їсти та наполягання сестри, яка вмовляла брата звернутися таки до лікаря, зрештою привели Віталія до лікарні. Лікар відправив його на обстеження. Першою у переліку досліджень стала ендоскопія.
“Я зонд ковтнув, лікар глянув – і каже: у тебе рак”, – розповідає Віталій.
Далі був місяць детальних обстежень, пункцій – і встановлення діагнозу: саркома стравоходу другого ступеня.
Нині у Віталія розпочалося лікування. Йому призначили опромінення. Поки міг – він приходив у лікарню на процедури з дому. Однак коли пухлина у стравоході відібрала у чоловіка можливість їсти і навіть такий звичний процес, як випити води, перетворився на справжню муку – його госпіталізували.
“Ще на тому тижні я їздив до лікарні з дому. А це дуже сильно схуд. Я завжди був худий, а це взагалі висох, геть не можу нічого їсти. Навіть вода майже не проходить. Тому моя лікар покалала мене в лікарню, щоб я був під наглядом”, – пояснює чоловік.
“Харчується” Віталій зараз за допомогою крапельниць.
“Кожен день мені глюкозу капають, ліки всякі… А позавчора перший раз мені зробили хімію. Лікар каже, це потрібно робити, щоб хоч трохи зменшити пухлину. Вона в мене – 7-10 см завдовжки. З 23 опромінень зробили тільки 11, до кінця курсу ще довго, а вони хочуть, щоб я хоч трохи їсти почав… Але покращень поки нема ніяких. Я досі не можу навіть кефір проштовхнути. Навпаки: опромінення зараз набряк пухлини викликає, стає тільки гірше. Лікар мені каже: це треба перетерпіти. А я відповідаю: а хіба в мене є вибір? Терплю”, – каже Віталій.
Попереду у Віталія – неминуча операція. Скільки вона коштуватиме – він поки не має уявлення. Вартість операції йому назвуть вже лікарі, які її робитимуть.
“Я розпитував у тих, хто тут лежить зі схожими діагнозами, тут і атошників чимало – ніхто не сказав менше 80 тисяч. Комусь у 85 тисяч обійшлося, комусь 150 тисяч треба було знайти. Скільки це коштуватиме мені – мені ніхто зараз сказати не може”, – каже чоловік.
Наразі через хворобу та війну він позбувся роботи – і джерел доходів не має взагалі. Допомагали сестра Наталія та її родина. Але зараз і сестра втратила роботу, племінниця ж окрім допомоги дядькові має подбати про своїх маленьких дітей. Тож вже зовсім скоро Віталій зіштовхнеться з величезною проблемою: де взяти гроші для того, щоб отримати шанс жити.
Та й зараз, попри те, що частково держава оплачує певні препарати – значну частину ліків Віталію, як і тисячам онкохворих українців, доводиться оплачувати з власної кишені. Тільки один з препаратів, які йому життєво необхідні, коштує близько 800 гривень – аж надто відчутна сума для людини, яка не може працювати і не має звідки брати ці кошти.
“Отака ситуація. На війні був два рази, там не вбило – на тобі,на рівному місці, коли прийшов додому – ця напасть… Я би й третій раз пішов. Коли почалося вторгнення, я ж не знав, що в мене така хвороба – і зразу ж записався у сільській раді вдома в тероборону, і в військомат сходив, записався… Хотів третій раз іти. І пішов би, куди б дівся – якби не ця біда”, – каже Віталій.
“Я вже, як кажуть, зі смертю за руку вітався. Тому смерті я не боюся. Але є можливість врятуватися. Тільки треба та копійка. І роби, що хочеш”, – додає він.