Місяць тому ми шукали з подругами контакти в Бердянську, щоб прихистити там подругу, яка вибиралась із Маріуполя. Для мешканців міста Марії Бердянськ найчастіше ставав тимчасовим прихистком, а також пунктом, звідки вже можна вибратись до неокупованих територій.
Попри те, що рашисти люто глушать український зв’язок, люди протягом 2 годин змогли передати, де можна шукати житло.
Кілька днів тому Бердянськ прикрасили білбордами до Дня Росії, натякаючи на те, де буде місто. А на день захисту дітей, 1 червня, влаштували свято з феєрверками. “Плов там кадирівці готували на огородженій території, феєрверки запускали – кому вони тут в радість після ракет – з “лднр” якихось крутеликів на дорогих тачках привезли. Місцеві туди не ходили, просто вважали за краще відсидітись у квартирах” – розповідає Цензор.НЕТ одна з мешканок міста.
Всі, з ким говорив автор, просять лишати їх особи анонімними. Але відверто діляться своїм болем і пережитим.
Бердянськ був окупований 28 лютого. “Оскільки наш бізнес був пов’язаний із портом, то ми чекали, що там будуть якісь дії, і виїхали до батьків у село, і саме там ми вперше зустрілись із росіянами”, – розповідає співрозмовниця Цензор.НЕТ.
“Йшла ця безкінечна колона увесь день, навколо все громихало. Ми тільки через жалюзі підглядали, як вони рухаються. В цей час мені подзвонили з Бердянська і сказали, що росіяни вже зайшли в місто. Відбулось це тихо – наші за тиждень до того відступили. І, певно, це правильно, бо в нас такий “апендикс”, що з них би нічого не лишилось”, – розповідає жінка.
Вже наступного дня, коли обстріляні росіяни зайшли в село, вона змушена була з літніми батьками дуже швидко тікати до знайомих через кілька вулиць, бо там був підвал.
“Уявіть, росіяни з розбитою технікою залітають у село, тягнуть свою техніку на стадіон, біжать по вулицях і стріляють у повітря. Стрілянина вже біля нашого будинка. Штукатурка сиплеться. Страшно. Руки тремтять. А потім вони відійшли в центр села. І звідти стали бігти люди, з подушками, з ковдрами. І знайома мені кричить, побігли з нами, там є підвал. В мене тато після інсульту і мама з паличкою тільки ходить, але я кричала так, що навіть вони бігли”, – згадує жінка.
У підвалі кілька родин майже безвилазно провели 5 діб. Виходили на вулицю дуже зрідка. “Найстрашніше було вночі, коли зірки були такі яскраві, а ти навіть свою витягнуту руку не бачиш. І собаки навіть не гавкають. Тиша гробова стояла, і це теж било по нервах”, – каже співрозмовниця.
Після чого вони вирішили повернутись до Бердянська, де життя видавалось спокійнішим: “Ми дзвонили і нам казали, що нормально – там в когось нема інтернету, там світло зникло, сирену увімкнули”.
“Дорога додому була ще страшніша за підвал. Місцевість проглядається згори, машин немає. А на повороті стоїть велика колона російських танків. Сидиш і думаєш: от зараз дуло розверне на тебе, і все. Ми проїхали кілька блокпостів росіян з відкритими вікнами. Там стояли хлопчики, я вам навіть національність не скажу, люб’язні такі – і старим не треба вилазити, і все таке. Не те що кадирівці, яких ми бачили, як тікали до Дніпра, ті- хитрі”, – згадує співрозмовниця.
Життя в Бердянську з моменту окупації нагадувало фільми про зомбі. “Вийдеш десь о десятій, одинадцятій ранку з дому, сходиш у магазин, зазирнеш на роботу, і знову заховався. І так щодня”, – згадує ще один мешканець міста.
Оскільки в Бердянську було дуже багато супермаркетів – більше ніж потреби населення – то в перші тижні війни місто не відчуло браку продуктів. Але через кілька тижнів стали закриватись спочатку АТБ, а потім Сільпо.
“Голоду все ж не було – з ближніх сіл привозили м’ясо, молочку, риба зрештою якась у морі була. Хіба що побутова хімія подорожчала – дезодорант на ринку в перекупок коштував 250 гривень, прокладки по 150”, – кажуть містянки.
Єдине, що в перші тижні не було хліба, і наша співрозмовниця виклянчувала на пекарні по 50 булок для готелю, де жили маріупольські біженці.
“Я навіть не знаю, скільки там людей жило, бо іноді в номері на трьох жили 8-10 осіб”, – розповідає вона. – “Але коли ти дивився на цих голодних дітей, які хліба не бачили, то серце з одного боку рвалось, а з іншого, розумів, що робиш щось корисне”.
Втім, зауважує ще один співрозмовник, десь 60% з тих маріупольців, яких вони зустріли, скаржились на Україну і жалкували, що їх не окупували росіяни так безкровно, як Крим. “Я навіть з магазину свого таких виганяв, хоч на вулиці і буряти патрулювали”, – розповідає мешканець міста.
З першого дня місцеві мешканці виходили на акції протесту проти окупантів. З голими руками. Але з кожним днем їх кількість меншала. 20 березня учасників мітингу жорстко побили. Активістів викрали і катували.
“Думаю, що їх хтось просто здав. Бо вони сиділи в кав’ярні і прямо звідти їх і забрали. Потім мати ходила просила, щоб їх відпустили. Вони у виконкомі казали, що все гаразд з ними. Що з ним було насправді, невідомо. Але він після цього повернувся додому, зібрав рідних і виїхав. Жінку одну роздягли до пояса на морозі і змушували читати газету, а потім підвели до вух ток і вдарили. Чоловіку руки ламали, били”, – розповідає знайома організаторів протесту.
Зараз життя в місті відносно спокійне. “Бердянці ніби зачаїлись. Росіяни хотіли давати по 10 тисяч рублів допомоги, то з нашої багатоповерхівки аж 13 зголосилось, та й то не всі місцеві” , – розповідають співрозмовники видання, які вже виїхали з міста.
“У Бердянську всюди можна зустріти россолдатів. Вони ходять невеликими групами в кожному районі міста, іноді в супроводі рашистського поліціанта. Можуть підійти без причини до чоловіків”, – розповідає Цензор.НЕТ місцевий мешканець.
Далі схема стандартна для всіх окупованих територій – питають документи, перевіряють татуювання по всьому тілу, щоб не було “бандерівських”.
Останнім часом, все більше зустрічаються російські солдати в цивільному одязі ( їх видно по поведінці). Ходять, щось знімають на відео, до всіх придивляються, заграють до дівчат.
“Також окупанти з поліцейськими ходять по домівках та квартирах. Змушують відчиняти двері, заходять в житло, перевіряють документи. Якщо їм не подобається відповідь або реакція, можуть проявити агресію і навіть силу. Викрадають людей, тримають днями, тижнями, катують, потім когось відпускають, когось ні…”, – розповідає інсайдер Цензор.НЕТ з Бердянська.
Крім того, росіяни “віджимають” квартири, де ніхто не живе, заселяють туди “своїх”.
А щоб про їхню “благородну” діяльність ніхто не дізнався, постійно глушать мобільний зв’язок та інтернет, посилаючись, на те, що це робить Україна.
Якщо в когось і є інтернет, то він вже російський. А звідси в мешканців окупованого міста страх, що росіяни зможуть все прочитати. Тому спілкуються здебільшого зі своїми.
Відсутність зв’язку також ускладнює процес обігу гривні.
В місцевих групах часто пропонують послугу перевести в готівку гроші з картки. В той час як люди питають, як зайти в Приват24 без смс і телефонного дзвінка.
На території міста ще працюють 2 українські банки – Приватбанк та А-банк, але ходять чутки, що це ненадовго.
Пенсіонери не можуть знімати гроші з карток, бо банкомати не працюють, черги в банк треба вистоювати з самого ранку. Люди записуються, чекають тиждень і навіть більше, щоб зняти 1000 гривень – такі ліміти на видачу в банках, через малу кількість грошей у касі банку.
Нещодавно окупанти привезли партію рублів, реєструють пенсіонерів, та по документах видають пенсію в розмірі 10 000 рублів.
“Всіх підприємців, організації переконують переходити на сторону “зла”, мотивуючи це тим, що Україна вже не повернеться, а треба шукати і налагоджувати фінансові відносини з ними. Умовляють усіх приходити в місцевий виконавчий комітет, реєструвати свою діяльність, прибуток від якої потрібно ділити з ними”, – розповідає співрозмовник видання.
Організації і магазини, які продовжують свою діяльність, зобов’язані це робити на умовах окупанта, в іншому разі їхня діяльність буде припинена.
На державні установи тиснуть такими ж способами, приходять в організацію з автоматами, або викликають через когось до себе.
В місцевих групах у соцмережах люди пропонують продати від меду до зубної пасти і бензокоси. Попит є. Деякі супермаркети і центральний ринок працюють, але товари низької якості, а ціни завищені в 3-4 рази. Асортимент в магазинах куций, майже весь товар російського виробника.
На товарі два цінники- в гривнях та в рублях.
“На ринках все є. Огірки по 3 гривні кривенькі, хороші по 10. М’ясо по 150, як і в інших містах України. Але проблема з готівкою. Оскільки її проблемно зняти, то люди мусять іти в супермаркети, де все дорого”, – розповідає мешканка міста.
В групах постять патріотичні відео та смакують новину, що 6 червня брату керівника місцевого водоканалу розбили в машині скло за георгіївську стрічку.
Втім, визнають наші співрозмовники, вся ситуація для них вкрай неприємна. Деякі тікають, інші люди пристосовуються до “нового” життя з безвиході.
“Виїхати можна, ми проїхали десь постів 15. Спершу майже не перевіряли, а потім вже натрапили на кадирівців, то ті багато питали. Головне мати якусь нейтральну причину. Ми сказали, що нам треба батьків до лікарні відвезти, бо в Бердянську скрутно з ліками. Єдине, що кадирівці спитали: “Ви чого тікаєте? У вас що якась інформація є, що ваші наступати будуть?” – згадує співрозмовник видання.
“Є мала частина, яким все подобається. Але більшість не підтримує все, що коять ці вороги на нашій землі. І до усіх умов, правил, нововведень ставляться з внутрішнім протестом та засудженням. І вірять в силу ЗСУ і в те, що повернеться Україна (хоча вона тут і є)”, – каже наша співрозмовниця.
Втім мешканці також розуміють, що росіяни тут вже серйозно окопались. “Росіяни зараз засіли в колишньому районо, а також на території будинку для людей похилого віку. На кільці біля Луначарського, де ангари, вони окопались. А ще закопали свою теніку на кладовищі, як заїжджати з села Петрівка. І там вони вже конкретне таке будівництво розвели”, – розповідають жителі Бердянська.
“Дуже хочеться щоб якнайшвидше закінчився цей жах, бандитизм та беззаконня як страшний сон, і всіх і кожного, хто це організував і хто до цього причетний, покарали та залучили до відповідальності. Бо Бердянськ – це Україна (була, є і буде)!
Слава Україні! Віримо в Перемогу”, – написала ще одна мешканка міста.
Тетяна Ніколаєнко, Цензор.НЕТ Джерело: https://censor.net/ua/r3347070