Дмитро Тодоров ще з шести років мріяв про службу в десантних військах. Уважно слухав розповіді дідуся про службу, разом із ним дивився фільми про відважних Героїв і обіцяв собі, що стане таким же… Та вступити до Військової академії юнаку з невеличкого селища на Вінниччині з першої спроби не вдалось. Хто б міг подумати, що впертий хлопець за якихось кілька років стане не просто молодим відважним командиром, а Героєм України!
– Одразу після школи, в 2014-му, подав документи до факультету підготовки десантних військ Військової академії у Одесі, але нічого не вийшло, – пояснює Дмитро. – Засмутився, не те слово… Аби не втрачати рік, пішов вчитись на лісника до училища. Паралельно займався спортом у Клубі бойових мистецтв, навіть став призером обласного чемпіонату. Мені пропонували працювати в лісі та продовжувати вчитись в училищі на заочному відділенні… Та, як ви розумієте, справа лісника – це не зовсім те, про що я мріяв. Тож обрав армію! З другої спроби вдалось стати курсантом! Забігаючи наперед, скажу, що зовсім не пошкодував.
Улітку 2019 року молодий десантник отримав перше офіцерське звання – «лейтенант». А вже за місяць після випуску відправився на фронт, де безпосередньо на позиціях і прийняв взвод.
– Коли прийняв взвод, мені було 22, а найстаршому підлеглому – 55. Але ніхто не казав мені: «О, зелений, молодий… Та що ти бачив?» Ба більше, люди звертались до мене на «ви», так само як і я до них. Розумів, якими б досвідченими та сміливими вони не були, рішення за підлеглих завжди ухвалює командир, він же є для них і прикладом. Звісно, над здобуттям авторитету довелось попрацювати …
Широкомасштабне вторгнення росії на той час вже старший лейтенант Дмитро Тодоров, командир роти, зустрів поблизу шахти «Бутівки».
– У 2019-му стояли в районі станиці Луганської, в 2020-му обороняли околиці Щастя. Потім – околиці Авдіївки. Зрозуміло, що ця ротація виявилась «найвеселішою». У батальйоні створили зведені підрозділи, які відправляли на підсилення у точки, де йшли жорсткі бої. Один із таких зведених підрозділів чисельністю 22 людини, очолив і я. Моє завдання було не командувати воїнами, а вести за собою, безпосередньо брати участь у боях. Після перших боїв частина людей дістали поранення, нас залишилось 15. Досить скромна чисельність групи не завадила втримати визначений рубіж на Донеччині. Коли посунула колона ворожої техніки – прийняли бій і не дали окупантам прорватись. Вдалось знищити ворожий танк, БМП, значну частину піхоти… Одну «беху» захопили. На моєму особистому рахунку – відмінусований Т-72. Під час зачистки населеного пункту від противника знищили ще один танк. А живу силу противника взагалі не рахували. Всіх в землю! Як би жорстоко це не звучало…
Після отриманої нагороди рідні хлопця обірвали всі телефони. Та й у невеличкому населеному пункті хлопець став справжньою зіркою!
– Сказав би, що мені байдуже на нагороду, але не можу… Бо знаю, що мене представляв бойовий командир батальйону. А він ніколи не робить цього просто так… Тож тепер завдання максимум – відповідати високому званню, бути прикладом для підлеглих!
Нині Дмитро проходить лікування після уламкового поранення. Каже, якби знав, що нічого серйозного, то точно б відмовився від евакуації! Схоже, на тривале лікування не розраховує. Рота ж чекає!
– Думали, що черепно-мозкова травма. Виявилось, що «шрами на обличчі». Теж мені причина! Шрами ж тільки прикрашають чоловіків…