За перші три дні протестів у Білорусі, що спалахнули після президентських виборів, правоохоронні органи офіційно повідомили, що затримали понад 6 тисяч осіб. Водночас, багато людей хоч і не потрапили до слідчих ізоляторів або в’язниці, але отримали травми і були побиті.
12серпня, після трьох днів блокування, у Білорусі нарешті повноцінно запрацював інтернет. Завдяки цьому НВ вдалося поговорити із чотирма постраждалими від дій спецпризначенців. Усіх їх затримали 9−11 серпня і після тривалих побиттів відправили в лікарню або додому.
Троє людей погодилися поговорити з редакцією на умовах анонімності, ще один потерпілий опублікував свою історію у соцмережах.
Історія № 1. Побитий неповнолітній
«Мені 17 років, я неповнолітній. Мене затримали в ніч з 10-го на 11 серпня. Я не чинив опору. Було дуже страшно. Ти розумієш, що ти в глухому куті й тобі нікуди бігти.
Я лежу на землі, вони починають одразу відпрацьовувати кийками: по голові, по спині, по ногах. Заламують дуже жорстко. Поки тебе ведуть до автозаку, тобі настукує кийками весь ОМОН, який проходить близько. Потім тебе кидають до автозаку і кажуть стати на коліна. Ти падаєш на коліна обличчям у сидіння. Вони продовжують бити і кричать: «Ви хотіли демократії, пид… си? Ось вам демократія!» — і далі б’ють, б’ють, б’ють. Абсолютно всіх. Потім пересадка в інший автозак — зі світло-синього тебе пересаджують у автозак, в якому вже камери і грати, і відвозять. Їхали ми досить довго.
Вивели з автозаку. Дорогою весь час били кийками. Кинули обличчям у підлогу, стяжки на руки — і це при адміністративному арешті. Ти лежиш поруч із хлопцями, і все, що ти говориш і в автозаку, і після — «мужики, крепитесь». Поки я лежав, мені один раз в обличчя дали ногою берцями, другий раз мені наступили на голову, втретє знову берцями. Всім пох… й, що лежить людина. Для них це просто об’єкт, текстура, і наступати їй на голову для них нормально.
Я ще в автозаку сказав, що мені немає 18 років. Це абсолютно нікого не хвилює. Я розумів, що битимуть під час затримання, як би ти не пручався, але я не думав, що битимуть у РУВС. Там почали оформляти папери, і один міліціонер запитав у іншого, що писати. Той відповів, що «пиши за шаблоном: затриманий біля суду Фрунзенського району о 23:00». Але мене затримали о 3:00 ночі й в зовсім іншому місці, я їм сказав, що це не моя справа. Мене відразу ж почали бити кийками, я впав на коліна. Далі били. Потім я встав. Я знову сказав, що мене там не було — знову кийки і на коліна. Я зрозумів, що перебуваю в пеклі, де б’ють абсолютно всіх. Якби били мене одного, я б не підписував.
Але ти розумієш, що в тебе жодного шансу, що вся система прогнила, б’ють усіх, і поки ти не підпишеш, тебе не відпустять. Після третього падіння на коліна я підписав, забруднив протокол кров’ю, і мент каже: «О, протокол кров’ю забруднений — молодець, це нормально».
Потім чоловік років сорока відвів мене на інший поверх, завів у якусь кімнату і каже: «Ну що, добігався? Що ти там кричав на вулиці?». Я говорю найпростіше, що спало на думку: «Живе Бєларусь!» кричав». Він бере палицю, починає бити в область таза, сідниць і в область литок. Запитує: «Так живе Бєларусь?». А я в стресі, не знаю, що сказати, кажу: «Так, живе Бєларусь. Він продовжує бити. Зупинився тільки тоді, коли пластмасові гудзики на задніх кишенях шорт розлетілися на друзки по всьому кабінету. Після цього він вгамувався.
Потім повели вниз, де я стояв раніше. Поруч зі мною стояв хлопець. Мені ще пощастило, що у мене до цього моменту не було Телеграма. У хлопця, що стояв поруч, запитали, чи сидить він в Телеграмі, чи підписаний на канали Nexta, Білорусь головного мозку тощо. Він відповів — «ні». Запитали, чи був він на акції — він відповів, що ні, йшов додому з роботи. А потім у мене на очах відкривають його телефон і бачать телеграм-канали. І тоді його почали жорстко бити палицями: він падає, його ногою по голові, він кричить на весь РУВС. Це було максимально жорстоке побиття. Напевно, найжорстокіше, яке я бачив за все життя. Потім його забрали.
Здебільшого б’є саме ОМОН, люди в масках. Вони отримують від цього справжнє задоволення. Після всього, що відбувається, мене повели, посадили в машину і відвезли додому.
У Білорусі силовики масово затримують людей / Фото: REUTERS / Stringer
Що врешті я отримав? Побиття й п’ять годин непроглядного пекла. Коли я прокидаюся, у мене тепер щось на зразок посттравматичного синдрому: я відразу згадую момент затримання, це найстрашніший момент.
У мене залишилися збиті коліна «до м’яса» (я зараз зеленкою це все залив), гематоми в області спини і біля плечей, в області тазу і сідниць, на стегнах і литках. Я не можу нормально сидіти і спати.
Ще раз наголошу: я за мирний протест — і навіть зараз зміцнився у своїй позиції, після всього того, що відбувається, хоча побував у пеклі. Потрібно розуміти, що ОМОН не складе щити, не перейде на наш бік. Потрібно просто щоб на вулиці Білорусі вийшли всі. Бо інших шансів у нас немає жодних».
Історія № 2. Поранений ОМОНом
«Я йшов біля Комаровського ринку в Мінську в ніч з 9-го на 10 серпня. Була приблизно третя година ночі. Під’їхав автозак, із нього вибіг ОМОН, людей почали заганяти в кут. Ми спробували сховатися в кущах. ОМОН кричав: «Ідіть сюди, тварюки!». Я вибіг із кущів і побачив омонівців. Пробіг ще метрів зо три і відчув, що мене підстрелили, пішла кров. Потім мене схопили і кинули в автобус. В автобусі людей кладуть на підлогу в прохід, в три ряди один на одного, водночас б’ючи палицями. Я ліг на якийсь ряд, нас продовжували бити, вигукуючи: «Скільки вам заплатили?! Що, країну хотіли продати!?». Б’ють професійно — по ногах і м’яких тканинах. Ще кричали, що всіх вивезуть у ліс і там розстріляють.
Потім нас вивели з цього автобуса і повели до іншого. У другому автобусі мене вже не били, бо бачили, що у мене дірка від рани і йде кров. Потім нас пересадили до автозаку. Там було п’ять камер. У моїй камері нас було восьмеро, всього в автозаку було 28 осіб. Там сиділи вже якісь втомлені омонівці: їх попросили відчинити вікно — вони відчинили. В автозаку перебував хлопець-астматик, йому стало погано, він почав синіти. Я подумав, що він епілептик. Люди стали просити, щоб його відвезли до лікарні. Але всіх повезли до РУВС.
Коли нас привезли до РУВС, першими вивели тих, кому погано — хлопця з астмою, мене. Як тільки ми вийшли з автозаку, нас усіх відвели до паркану, поставили на коліна обличчям в землю і сказали так стояти. Стали записувати дані, П.І.Б., реєстрацію, місце роботи. Зрізали шнурки, дістали всі речі з кишень, склали їх у чорний пакет. Поки я стояв на колінах, разів чотири підходили і запитували одне й те саме. Не знаю, скільки ми так простояли — за моїми відчуттями, години півтори.
Омонівці — це не ті люди, з якими можна вести діалог… Діалог зі омонівцем відбувся, коли він у мене зрізав шнурки. Він запитав, чого я тремчу — боюся, чи що? Я відповів, що мене підстрелили. Ну і він сказав: «Значить, сидітимеш вдома».
Я попросив лягти на живіт, коли відчув, що кров постійно капає і по ногах стікає. Після цього мені нарешті надали першу допомогу і дали таблетку. Всіх решту відвели на фото- і відеофіксацію, я залишився лежати на землі. Мене ще разів шість запитували одне й те саме: «Що ти там робив?». Я відповів, що повертався від дівчини.
Потім приїхала швидка і мене відвезли до лікарні, де дістали гумову кулю, вона повністю увійшла в м’які тканини.
Я не знаю, що вони писали у свої протоколи, що мені закидають, що буде далі. Я нічого не підписував. І як можна було підписувати? Адже нам навіть голову не давали підвести. Я поки що перебуваю в лікарні».
Історія № 3. Потерпілий від пострілу Альфи
«У ніч з 10-го на 11 серпня я повернувся додому близько півночі. Живу недалеко від універсаму Рига і почув, що на вулиці щось відбувається, люди аплодують. Я вирішив піти до Риги і про всяк випадок перепаркувати машину. Коли йшов двором, назустріч мені бігли близько 30−40 учасників протесту, які розбігалися від силовиків, і бігли 15−20 співробітників спецпідрозділу Альфа. За метрів десять від мене Альфа вистрілила і влучила мені в ногу. Поруч зі мною опинилися кілька хлопців, років по чотирнадцять, всіх поклали обличчям на землю. Я спочатку не відчув гострий біль — відчув тільки, як пульсує нерв. Потім дірку в нозі побачив, шорти в крові. Далі нас вирішили вивести з темряви на світло, а мені важко було навіть підвестися, ледь-ледь йшов. Купа матюків. Альфа — це такі двометрові 25−30-річні бійці. Поки нас вели до світла, дорогою іноді били. Я просив — «по нозі тільки не бийте, бо мене підстрелили». Боєць Альфи подивився на ногу і вдарив два рази — один раз по рані, а вдруге близько коліна, поруч.
Коли ми вийшли (це було біля Риги), на землі вже лежали люди. Нас теж поклали на землю. Хлопець — той, якому років 14 — ревів, кричав, не міг впоратися зі своїми емоціями.
Потім нас повели до автозаку і передали іншим співробітникам. Біля входу в автозак «зустрічали» два співробітники і відразу били. В автозаку вже лежали осіб 15, на лавки нікого не пускали. Мені стало дуже погано, мене вивели на вулицю і поклали, викликали швидку. Приїхала швидка, оглянула рану, Альфа просила просто забинтувати ногу, але медики сказали, що рана серйозна і потрібно забирати в лікарню. У швидкій один із медиків став мені говорити все те саме, що я чув від Альфи: «ну що ти, добігався?», купа матюків, «навіщо ти туди поліз?». Я дуже здивувався. Медики у нас в країні користуються величезною повагою, я не очікував від медика такого. У лікарні вже зробили знімок. Мені дуже пощастило, що не зачепило нерв. Поранення візуально глибоке.
А в автівці моїй, яку я хотів перепаркувати, пробили два колеса ножем».
Історія № 4. Тортури електрошокером
«10 серпня мене захопили омонівці близько концертного залу Мінськ, о 19:00. Сидів у машині, припаркованій уздовж дороги. Ми просто хотіли бути недалеко від центру міста і молитися за ситуацію в Білорусі.
Мене витягли з машини, відлупцювали палицями по голові, спині, в живіт. Я кричав їм, що я вірянин, що я тут для того, щоб молитися за Білорусь. Вони не вірили. Зверталися тільки матом, погрожували і били. Забрали телефон.
Потім закинули у синій мікроавтобус. Наказали лягати в прохід обличчям донизу. Там уже лежали двоє. Довелося лягти зверху. Там мене омонівець став катувати електрошокером. Бив струмом по спині в районі серця. Питав, із ким я був, хто організатор. Мої відповіді його не влаштовували. Постійно погрожував матюками, насміхався і бив струмом. Дізнавшись, що я баптист, запитав, які я знаю молитви. Я відповів, що молюся своїми словами до Бога і знаю «Отче Наш». Ті омонівці, які були у цьому мікроавтобусі, ніяк не реагували на тортури і не намагалися захистити.
Нас привезли в якийсь закуток, вивантажили, змусили стояти на розтяжці з головою, впершись в автозак. За найменший рух або спробу щось сказати били кийками. У розмовах омонівців між собою було стільки ненависті й погроз. Було дуже страшно. Один із них голосно сказав: «Якби була моя воля, я б вас усіх спалив!».
Потім з матюками і ляпасами завантажили до автозаку нової модифікації — сірого кольору. Там так звані «склянки» — коробочки, в яких заледве може поміститися сидячи три людини. Без вікон і витяжки — тільки маленька дірка вгорі дверей. Мені було важко дихати, не вистачало кисню. Коли автозак рушив, стало трохи легше.
Нас привезли на територію за високим парканом під колючим дротом. Там з матюками вивантажили до приміщення, схоже на порожній склад. Поставили обличчям до стіни, забороняли розмовляти. Так простояли дві години. Всіх опитали, записали дані. Потім почали заковувати руки за спиною будівельними стяжками.
Мені стало реально погано. Заболіло серце, не вистачало повітря. Я попросив викликати швидку допомогу. Виявилося, що вона вже стоїть на території. Мене відразу оглянули. Думаю, позначилися тортури струмом у область серця, неодноразові побиття, втома і дика спрага. Води нікому не давали. Півгодини лежав у швидкій, підключили крапельницю, дали таблетки. Вирішили везти мене до лікарні.
Лікарі були обурені тим, що вони бачили і що ми їм розповідали. Але омонівцям нічого не говорили і не намагалися захистити. Деякі ж лікарі були байдужі й спілкувалися матюками.
Телефон повернули, коли завантажили в швидку. У сміттєвому пакеті. Омонівці скидали речі кожного захопленого в окремі пакети з-під сміття й папірець із ПІБ.
У лікарні чотири години, не поспішаючи, мені робили аналізи та обстеження. Зрештою мене визнали таким, що не потребує термінової госпіталізації. До третьої години ночі мене випустили з лікарні. Ближче до четвертої години ранку я нарешті потрапив додому».