вчора ввечері я таки подивилась інтерв’ю з медведчуком. а сьогодні вранці я методично натискаю кнопочку “не стежити” на фб-сторінках своїх колишніх колег з плюсів. я не хочу бачити в своїй стрічці танців, тому що вони на кістках. навіть якщо ніхто не згадуватиме дружини медведчука, я все одно відчуватиму, як скрегочуть кістки вбитих цією війною людей, які щедро розсипала по танцполу оксана марченко (“она владеет активами, а я управляю”. тут саме українські смерті ще з часів Стуса і по нині працюють для медведчуків активом, хі ба ж ні?).
і всі, хто танцює, і всі, хто дивляться, відчувають цей скрежет – кісток багато і не наступити на них неможливо, який би покерфейс не робив кожен танцюрист, кожен продюсер і кожен глядач.
а ще я натискаю кнопочку “не стежити” на сторінках своїх колег з тсн. тому що тепер, коли я бачитиму селфачі з окопів, пафосні статуси зі святкових ефірів, сюжети про порятунки інвалідів, дітей і котів, я не віритиму жодному з них: знову цей аматорський театр, думатиму я. для керівників цих людей, і відповідно й для самих журналістів, хочуть вони того чи ні, патріотизм став лише політичною технологією, до якої долучились всі підписанти листа про репутацію. грою в патріотизм, який не про батьківщину і відповідальне громадянство, а про “нічого правдивого і все можливе” (в мене є враження, що багато людей сприйняли цю книжку пітера померанцева не як застереження, а як підручник). тому що як можна робити оці всі селфачі, і статуси, і пафос і не відчувати скрежету кісток з сусідньої програми, з сусіднього кабінету, з сусіднього екрану. коли тепер за всіма “цінностями” що ними розписані стіни в офісі плюсів мав би вчуватися цей пекельний скрежет. сміливість станцювати по людських кістках, чому б ні.
я прекрасно розумію всі наслідки такого допису – світ тісний, а світ медіа і поготів. і я пишу цей текст з велики жалем – шість з половиною років в цій компанії дали мені стільки ж, скільки рідний університет. та в ситуації, що ми її переживаємо нині, важливо означити свої позиції тут і зараз. і констатувати: я вірю у відповідальне громадянство попри всі спроби пекла звести це поняття на пси.
і на останок. я хотіла закрити коментарі до цього допису, тому що не хочу розводити більше хайпу, не вірю в дискусію довкола цього питання і не люблю повчального тону, який передбачає коментування подібних тем. але фейсбук, здається, прибрав цю опцію. тому я просто не відповідатиму на коментарі, щоб там не писали – мені важливий це допис як висловлювання, а не як срач.