«Відкритий ринок вигідний для всіх чесних гравців — для фермерів, для власників земельних ділянок, для держави. У фермера з’явиться можливість придбати землю, на якій він працює, власники земельних ділянок отримають гідну і справедливу ціну, а держава — відповідні чесні податки», – стверджує голова Асоціації аграрії України Олексій Сидоров.
Відсутність будь-яких реформ, особливо у таких чутливих і важливих для економіки напрямах, яким є сільське господарство, призведе до суттєвого відкату назад, й Україна остаточно втратить шанс реального конкурування на світових ринках продовольства. Україна вже припускалася помилок, коли обирала одну дорогу з Росією, нашим східним сусідом, через що рівень життя і добробуту українців сьогодні у три рази нижчий, ніж у громадян інших країн із колишнього радянського блоку, які вибрали шлях до ЄС.
Примітним є приклад Чеської Республіки, яка сьогодні є відкритою для іноземних інвестицій, де кожен, включно з громадянами України, може вільно купити сільськогосподарську землю. Це яскраво демонструє, що свобода, рівність, верховенство права та вільний ринок — це шлях до добробуту нації. І навпаки, заборони і обмеження — шлях до бідності, панування олігархату і вузьких привілейованих угрупувань, які одноособово використовуватимуть блага усього народу.
Страшилки про те, що «землю повивозять», — це маячня: українська земля розташована в Україні й тут і залишиться. Єдине професійне питання полягає в тому, чи буде вона оброблятися належним чином і чи буде при цьому зберігатися і підвищуватися її якість, і чи будуть всі гравці, особливо рейдери, сплачувати податки належним чином.
Українські аграрії, чий бізнес пов’язаний з іноземними інвестиціями, зовсім не намагаються захопити ту землю, яку обробляють їхні колеги — українські фермери. Вони просто хочуть, як і всі інші порядні фермери, мати можливість придбати ту частину землі, на якій вони господарюють для розвитку і підвищення ефективності саме власного бізнесу. Звісно, якщо власники земельних ділянок запропонують їм цю землю. Якщо такої можливості не буде, то серед потенційних покупців у цих землевласників буде лише обмежена група рейдерів і спекулянтів, які так само «прийдуть» до українських фермерів. До сьогодні, навіть за наявності значного, як всі кажуть, фінансового ресурсу, лише 10% української землі перебувають в обробітку компаній з іноземними інвестиціями, натомість 80% землі сконцентровано в управлінні дрібних і середніх українських фермерів. І це є яскравим доказом, як розвивалася і куди дійшла концентрація впродовж минулих 20 років, і що саме український, місцевий фермер є набагато «спритнішим», оскільки він у себе на батьківщині й місцевий бізнесовий побут саме для нього є природним, а отже, сприятливим.
Серед можливих так званих моделей земельного ринку нам чомусь нав’язують не найбільш прогресивні приклади — Литви, Польщі тощо, забуваючи про більш прогресивні, такі як Іспанія, Італія, Нідерланди, Чехія, Німеччина, Велика Британія, Австрія, США тощо, де ефективність і маржинальність з одного гектара подекуди не в рази, а в десятки разів вищі за наведені приклади, і тим більше за українські. Наведені приклади держав є більш прогресивними саме завдяки їх відкритості.
І не треба забувати, з чого починали та сама Литва чи Польща — вони починали з нуля, де ще не був сформований суб’єктний склад учасників нового ринку, окрім саме власників земель. У нашому ж випадку, за роки бездіяльності та мораторію, ми маємо цілковито працюючих суб’єктів, які вже сьогодні є ефективними й завдяки яким сформувалася ціла галузь економіки. Порушувати на сьогодні цей природний баланс вкрай небезпечно і загрожує цілій галузі. Є ще низка похідних і споріднених загроз — занурити суб’єктів у невизначеність, що матиме наслідки щодо їх подальшого розвитку, а подекуди навіть існування, принаймні на деякий час, коли ринок буде перерозподілятися, що неминуче за таким сценарієм.