Згадувати своє дитинство я не дуже люблю. Якби міг, усе забув і витер з пам’яті. Але час від часу, все одно згадую, які моменти прокручуються. Я розумію, що тримати образу на батька не треба. Але як пробачити не розумію.
Спочатку моя сім’я була як усі. Тато, мама і я. Але з часом батьки розлучились. На цю тему ми з батьком не говорили. Через деякий час мами не стало. Мені здається, батько ніколи мене не любив. Йому були чужими обійми і поцілунки, слова тепла і підтримки. Завжди було відчуття, що я зайва. Джерело
Одного разу він сказав мені, що жалкує, що не здав у дитячий будинок. Звісно, потім вибачався, але слова не виходили у мене з голови.
Батько щоразу приводив нову “маму”, але на довго вони не затримувались. У мої 16, він привів чергову жінку. Ззовні вона була негарна. Здавалось, що батькові було байдуже, що за жінка поруч, аби була. Ця жінка намагалась чіплятись до мене, в її очах було стільки всього. Коли я все розповів батькові, він казав, що я ревную, тому вигадую нісенітниці.
Було, що він розуміє про що я. ” Ти думаєш, легко жити без жінки?- я більше не хочу нічого чути”.
З цього моменту я зрозумів, що батька у мене більше немає.
Зараз моя дружина вагiтна і я розумію, що діти – це найбільша цінність!