Шановний Володимире Олександровичу!
Мене звати Володимир Рунець – це моє ім’я, яке мені дали батьки, і мені не однаково, як мене називають.
Я народився і виріс в місті, ім’я якого – Одеса. І мені не однаково, як називають моє місто.
Я живу і працюю в Києві, це столиця моєї країни, і мені не однаково, як його називають.
Я читаю книжки, дивлюся фільми, вистави, насолоджуюся витворами мистецтва, які створили люди з прізвищем та ім’ям. Тому я не можу назвати книгу Шевченка книгою Пушкіна, а фільм Ахтема Сеітаблаєва фільмом Микити Міхалкова. Мені не однаково.
Моя мова українська, а держава Україна.
Я поважаю інші мови, культури, релігії, але ті, хто хоче жити у моїй країні, мають в першу чергу поважати мою мову, культуру, релігію. Мені не все одно.
Я поважаю всіх людей і хочу, аби поважали мене. Але я не можу поставити в один ряд бойовика, який вбиває моїх друзів і співгромадян і хірурга, який віддано рятує життя. Мені не однаково.
Я поважаю людей, чиї політичні погляди відрізняються від моїх. Але не треба мене вчити, як мені жити, і яким правилам слідувати.
У мене є набір цінностей, є свої герої і свої вороги.
І все це для мене має значення, бо я – жива людина.
А ще верховенство права, дотримання конституції, захист моїх прав і свобод, які ви, пане президенте, зобов’язані захищати.
Мені не все одно, як виглядає мій дім, моє місто, моя країна, але для цього є уряд, який я буду контролювати.
Але мені все одно, якої якості дорога, якщо по ній мене везуть у чорному воронку за те, що мені не все одно, як називається моя вулиця.
Мені не все одно.
#меніневсеодно
Володимир Рунець
Джерело: prefiksblog.co.ua