Вадим їхав додому. На вулиці стояв листопад місяць. Було холодно. Він уже було дійшов до під’їзду, як почув звуки дитячого плачу. Він повернувся в бік звуків, і побачив, що ніхто поруч з дитиною не сидить.
В голові у Вадима борються чортик і янголятко: чортик каже, щоб він пішов додому, адже там тепло, затишно, є гарячий чай; а янголятко каже йти до дитини і піклуватися про неї.
Він підійшов до холодної лавки, де лежало немовля, закутане в брудне ковдру. Вадим взяв його в руки і відніс до будинку маляти.
Працівниця прийняла маленьку дівчинку і назвала її Оленою. Ось так, ще одна дитина опинилася без материнської любові і турботи.
З тих пір Вадим часто відвідував дівчинку. Але взяти її до себе не міг, так як працював день і ніч.
Олена виросла, її перевели в дитбудинок. Вона знала свого рятувальника, часто писала йому листи, розповідала про все, що з нею сталося.
Коли ж її дражнили, відразу згадувала, що розповість все татові, він прийде і покарає всіх.
Кожен раз, читаючи листа дівчинки, Вадиму ставало сумно. А коли Олена відправляла малюнки – боліло серце. Адже, там було намальовано мама, тато і їх дочка …
Так минуло 5 років.
І ось, нарешті, Вадим прийшов побачити Олену. Дівчинка так зраділа … Вони довго гуляли, розмовляли, спілкувалися …
Коли ж прийшов час попрощатися, на обличчі у Вадима з’явилася хитра, але добра посмішка. Виявилося, що він удочерив Олену. Дівчинка не знаходила собі місця від щастя. Вона була на сьомому небі!
Ось так дівчинка знайшла собі справжнього люблячого тата.
Джерело:tintelekt.com