Справа була сьогодні вранці. Аеропорт Мюнхен. Майже одночасно відправляються два рейси: МАУ до Києва і S7 в Москву. Черга на паспортний контроль. Стояти хвилин 40. Але є швидка лінія для людей з інвaлідністю. І в неї чомусь ломляться очевидно молоді і здорові люди. Їх не кликав прикордонник. Здогадуєтеся, хто? Людей по 10 з кожного з цих двох рейсів я точно нарахував, поки годину стояв у черзі.
Ну чому? Чому європейцю не спадає на думку так ганьбитися? А в пострадянських мізках така примітивна хитрість – норма. Ви годинку постійте, а я “типу інвaлід” пройду без черги. Посвідчення підтверджують не питають, значить можна? Соромно. Прикро. Мені взагалі сьогодні весь ранок соромно і прикро. Встав рано і весь час-пік провів в мюнхенському трафіку. Велосипеди, як же їх багато і як все здорово організовано! Люди масово їздять на роботу на велосипедах, тому що знають, що їх враховують, поважають і вони доїдуть живими. Везуть на велоколясках дітей у садочки. Бачив, як мама везла двійнят в спеціальному двомісному велокріслі, яке кріпиться спереду. Бачив велопричеп для дитини. Таке на наших дорогах – cмeрть. На європейських – стиль життя і свобода. Мюнхен я знаю погано і пару раз сплутав ряди. Але мені не сигналили і не кричали: “Урoд, куди прешся? Понаїхали!”. Мене з посмішкою пропускали. Агресія, егоїзм, звичка ігнорувати правила і думати тільки про себе – все це у багатьох “пострадянських” в крoві. Загалом, менталітет. Поки він не зміниться, діла не буде.
Всі із задоволенням лають президента і владу, списуючи проблеми на них. “Країна у нас така”, – люблять говорити багато. Друзі, країна – це її громадяни. Ми з вами. Так, з президентами нам жорстко не щастить. Але дивлячись на те, як наші люди займають місця для інвaлідів, не поступаються місцем жінкам в транспорті і спотворюють під’їзди, в яких самі живуть, а ще весь час всім незадоволені, я розумію: ніякий уряд країну не змінить, поки ми самі не змінимося. Треба починати з себе.
Щоразу після Європи мені сумно. Іноді починаючи з літака. Сьогоднішній приклад. Я завжди заздалегідь реєструюся на рейс і вибираю місце біля ілюмінатора. Приходжу – зайнято. На наших рейсах таке часто. Чемно прошу пересісти. У відповідь мені як би з докором вказують на місце біля проходу з ремарочкою: “Так ось таке-ж місце, сидіть тут, чи вам саме біля вікна закортіло?”. Впізнаю наших. Йдучи проти правил, люди намагаються виставити ідіотaми інших, а себе виправдати. В будь-якій ситуації. Культура начитається з дрібниць. Таких, як сісти на місце, номер якого у тебе в квитку, а не те, яке більше сподобалося. З розрахунком: “а може проканає”. Це так само просто, як чистити зуби, митися щодня і не носити одні шкарпетки по 3 дні, особливо в спеку, змушуючи людей в громадському транспорті затискати ніс і відходити в бік. Президент, парламент і матеріальне становище тут ні до чого. Не президент паркується на газонах і мoчиться в ліфтах. Не через бідність після пікніка в парках і лісах люди залишають купи сміття. Депутати не заважають зібрати сміття в пакет і забрати з собою.
Вибачте за емоційність і грубуваті вираження. Якась безнадія. Чесно. Хоч не літай в Європу, щоб потім не реєструватися, і щоб не було соромно. Такі думки. А ось вже прилетів і не дивлячись ні на що розумію, що обожнюю свою країну. Тільки треба нам з вами якось людей перевиховувати. Не всіх, але багатьох.
Дмитро Комаров