Настя вже добряче замерзла на зупинці. Автобус не приїхав. Починало мести, а їй завтра на роботу. Мусить добратися до міста. Зупиняла попутні автівки. В одних не було місця, водії інших не звертали на неї уваги.
Ледве натиснула кнопку на мобілці задубілими пальцями, аби відповісти, коли зателефонувала мама. Батьки хвилювалися. Син також. Просили повертатися додому. На роботі мали б зрозуміти, що не могла добратися.
Врешті, якась добра душа зглянулася. Перед закоцюблою Настею зупинилася крута автівка.
– Сідайте. Допоможете штовхати машину, якщо дорогу перевіє, – іронічно мовив водій.
– Д-дякую, – процокала зубами.
Починало вечоріти. Вітер жбурляв снігом у вікна авто. Здавалося, машина не їхала, а повільно пливла серед заметілі. У невеличкому видолинку дорогу перемело.
– Умієте кермувати? – запитав незнайомець.
– Вмію, хоча водій з мене нікудишній.
– Сідайте за кермо, а я – на вулицю – підштовхну машину.
Ледве вибралися зі снігової пастки. Доїхали до придорожнього кафе.
– Запрошую вас на вечерю. Хто зна, скільки часу доведеться долати ще майже двадцять кілометрів.
У кафе було порожньо. Він вибрав столик неподалік каміна. Замовив вечерю і вино для своєї пасажирки.
– Вам потрібно зігрітися, щоб не захворіти, – пояснив. – До речі, давайте знайомитися. Роман.
– Настя.
– Не побоялися в таку негоду в дорогу вириватися?
– На роботу треба. Сина до мами возила. Зараз у школі «грипозні» канікули.
– Мабуть, чоловік хвилюється?
Настя опустила очі. Ніхто за неї, крім батьків і Сашка, не хвилюється. З Вадимом шлюб фіктивний. Погодилися заради всиновлення сина пoкiйної сестри. Настя так і не дізналася, хто Сашковий батько. Люся зaгuнyла в aвaрії. Залицяльник залишився живим. Фіктивний шлюб – компенсація за вuну.
Вадим не жив з Настею жодного дня. Недавно зателефонував і сказав, що хоче розлучення. У нього серйозні стосунки. І він свою обіцянку виконав. Уже минуло кілька років з часу їхнього «одруження».
Батьки товклися по заробітках, аби придбати своїм донькам житло. Обом купили двокімнатні квартири. Люся, старша сестра, у своїй майже не жила. Їй хотілося романтики, нових знайомств. Народження сина не спам’ятало. Залишила малого в мами й подалася назустріч пригодам. Коли сталася aвaрiя, Вадим був напідпитку.
Дехто відмовляв Настю, коли вирішила всиновити трирічного Сашка. Хто заміж візьме з дитиною, та ще й із чужою? На щастя, батьки її розуміли. Сашко кликав мамою то бабусю, то Настю. Рідну матір бачив дуже рідко. Не пам’ятав.
Після «заміжжя» і всиновлення Сашка Настя розрахувалася з дитячого садка, де працювала музичним керівником. Не хотіла пліток, зайвих запитань. Тепер дає приватні уроки гри на піаніно і працює в благодійному фонді.
Вино мало терпкуватий, загадковий смак. І чоловік, який сидів навпроти, також видавався загадковим. Заможний. Такі рідко проявляють милосердя. А цей турбується, щоб вона не захворіла.
– Як ти терпиш цей Aд? – запитували Романові друзі, які не любили Адиного товариства.
Поза очі його дружину називали не Адою – Aдом. Колись вона була іншою. Змінилася, коли Роман почав добре заробляти. Ада залишила роботу. Тепер її цікавили шейпінги, шопінги, відпочинок з подругами. А ще заявила: нapoджувати не збирається, оскільки роль турботливої матусі – не для неї.
Ревнувала Романа. Не тому, що кохала. Боялася втратити. Інколи влітала на роботу, аби переконатися, що він «ні з ким і нічого». На секретарку дивилася, як на ворога народу, вважаючи, що «всі вони одинакові й тільки думають, аби звабити шефа».
Ада не цікавилася чоловіковою роботою, його успіхами чи проблемами. Головне, аби були гроші й не з’явилася конкурентка.
Роман сказав дружині, що поїхав у сусідню область на ділову зустріч. Але знав: вона не зателефонує, щоб запитати, як справи, дорога. Інколи ловив себе на думці: заради чого живе з цією холодною жінкою? І не знаходив відповіді.
– Зігрілися? – запитав.
– Так. Дякую за вино і вечерю. Мабуть, пора їхати.
Глянув на годинник. Йому було приємно у товаристві мовчазної незнайомки. Симпатична. Тільки очі сумні.
– Я ще випив би кави. І вам замовлю. Чи дуже поспішаєте?
– Мене ніхто не чекає.
– Мене також.
Глянула недовірливо. Роман усміхнувся.
Після гарячої кави вийшли у холодну заметіль. За кілька кіломерів від міста машина знову застрягла. Добре, що завжди возив інструменти, лопату. Взялися «визволяти» автівку. Її рукавиці змокріли від снігу. В руки зайшли зашпари. Хухала на задубілі пальці.
Він узяв її руки, відігрівав своїм подихом. Вони стояли серед заметілі. Сховані від світу. Обціловані снігом. Хвилини видавалися вічністю.
Крізь непроглядну пелену пробилися вогні автомобіля.
– Треба їхати, – мовила Настя.
У місті попередувало вулиці та вулички.
– Я не зможу довезти вас до під’їзду. Але проведу.
– Не хвилюйтеся. Дійду сама. Це ж – недалеко. Ви мене дуже виручили. Дякую.
– Якщо це можливо, подякуйте мені горнятком гарячої кави.
Її квартира здавалася мініатюрною, порівняно з його великим будинком. На стіні в коридорі – дитячі малюнки, взяті в рамочки. «Мамі від Сашка», – написано на кожному. У кімнаті – піаніно, розкішні вазонки. І як тут все вмістилося, подумав.
– Син грає?
– Син малює. А граю я.
Сіла за інструмент. Заграла мелодію Енніо Морріконе. Легку, ніжну.
Йому було затишно у квартирі цієї чужої жінки, про яку нічого не знав. Власне, як і вона про нього. Лише знав, що вона чудово грає на піаніно, готує смачну каву, а син, мабуть, дуже любить її. Він «прочитав» це на його малюнках.
Подякував за гостинність. Вийшов у заметіль. Поїхав у офіс. Переночує на дивані в кабінеті. А завтра. Він уже не повернеться до Ади.
Автор – Ольга Чорна