У сиву давнину, коли наші предки жили у гармонії з довколишньою природою, ставились до неї з великою шанобливістю та вжали її частиною свого життя, всі святкування збігались із природними циклами.
Свято зустрічі нового літа (року) називали Новоліттям. Народження чогось нового, початок року, наступний етап життя природно розпочинався із настанням нової пори, приходом весни. Перше березня (або 14 за новим календарем) було першим днем нового року. Настає Новий рік – і пробуджується природа, розквітають квіти, світ народжується заново.
«Цього дня прокидається від зимової сплячки бабак, виходить на світ, свище три рази, а потім знову лягає на другий бік і так спить аж до Благовіщення»
– говорилось у жартівливому повір’ї.
«Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка…» – ця пісенька прийшла до нас ще з тих далеких часів. Ластівки прилітають навесні і співаючи, радіють приходу нового року. Отже, Новий рік українці святкували навесні. Так було до ХІІ століття… Згодом після хрещення Київської Русі у споконвічні традиції почали вплітатись біблійні мотиви. Новий рік припадав на святої Явдохи. «Явдоха хвостом махне – сніг повіє» – казалось у приказці. Тільки Явдоха має ключі від весняних вод – тих, без яких цьогоріч не буде врожаю.Джерело: prolviv.com