Світлий Божий дар. Тепер Надія не розуміла, як вона, завжди така розсудлива, не раз могла іншим давати пораду, а собі зарадити – не змогла? Для чого розбила сім’ю своєї найкращої подруги? Наче інших чоловіків, окрім Богдана, в селі не було. Ліпше б не погодилася тоді глядіти її донечку Оксанку, коли Ольга на курсах була. Та хіба вона могла їй відмовити? Разом корови пасли, за однією партою сиділи. Старшою дружкою була на Ольжиному весіллі. У тої вже донька у школу пішла, а Надія зачекалася судженого. Уявляла собі його: вродливого, усміхненого, багатого. Наш День. Автор: Марія Маліцька, м. Теребовля
А вийшло так, що ліпше б досі в дівках сиділа. Ольга на курсах була, а вона щодня після роботи до Оксанки йшла. Доки Богдан з роботи не повертався. А в той день він чомусь запізнювався. Вона вивчила з Оксанкою уроки, нагодувала, вклала спати, а Богдана ще не було. Зраділа, коли почула його кроки, подала вечерю. «То я піду?» – спитала.
Він легенько схопив її за руку: «Куди ж так пізно? Надворі дощ. А тобі додому – неблизько. Заночуй у нас, Надійко». Надія не розуміла й сама як погодилася. Де поділися її розум, її гордість? Чому не пручалася, коли Богдан взяв її на руки і поніс у спальню? Тепер не знає.
Вранці, ховаючи очі, попросила: «Забудемо те, що сталося цієї ночі. Назавжди. Добре, Богдане?». Той згідливо кивнув головою. Та після роботи знову попросив Надю залишитися і вона не змогла йому відмовити…
Коли Ольга повернулася з курсів, Надя вже точно знала, що вагітна. Носила у серці свою таємницю і не відала, що має чинити: казати Богданові про вaгітність, чи ні? Відповідь блискавкою спaлахнула у її голові, коли після обстеження довідалася, що в неї будуть близнюки. Тепер була впевнена: Богдан має про це знати. В Ольги одна, уже більшенька дитина, а в неї буде відразу двоє. Вони теж повинні мати батька.
Богдана несподівана новина просто пpибила. Його обличчя пополотніло. Він став затинатися: «Розумієш, Надю, я не можу залишити сім’ю». Надя розуміла, але як бути їй? Чому Богдан її не розуміє? З двома дітьми їй буде, ой, як нелегко! Он Ольга не раз скаржилася, що втомлювалася біля доньки. Кликала допомогти їй з Оксанкою. А як вона?
Минали тижні, місяці. Приховати вагітність Надя вже не могла. Якось завітала до неї Оля, спитала, чому не навідується – давненько ж у них не була. Надя знітилася, опустила очі.
«Не можеш в очі мені глянути? Я все знаю, Надю. Богдан розповів. Безсоромна, рoзпусниця! Як ти могла так вчинити зі мню? Я ж довіряла тобі», – Ольга заплакала. Попросила напитися води. І за якусь мить, не почувши від Наді жодного слова, пішла з хати. З пoлогового будинку Надю з синами забирав Богдан. З того дня він залишився у неї, але це вже був не той Богдан, якого вона багато років знала і встигла покохати. Він часто приходив напідпитку, давав волю кулакам. Замахнувся навіть тоді, коли через півроку Надя зізналася, що знову вагітна.
«Що за маячня така? Ти брешеш про вагітність! Ще невідомо, чи Михайлик і Степанко – мої», – він, мов бoжевільний потягнув її за худенькі плечі, занурив у ванну… Надя стала захлинатися, а він ще сильніше тиснув за голову…
Раптом у воді йому привидівся обрис її пoкійної матері і десь зовсім близько – голос: «Відпусти!». Він несамовито став кричати: «Ненавиджу тебе! Ти життя мені змарнувала! І матір твою покійну – ненавиджу!». Схаменувся, коли почув з кімнати плач малюків: «Заспокойся. Сини їсти хочуть. Нагодуй їх».
Через кілька днів, навіть не попрощавшись, Богдан поїхав на заробітки в Тюмень. Про це повідомив у записці, яку залишив на столі. Мабуть, побоявся, що вона заявить на нього, і втік. Надя навіть зраділа, що щез. Хоч не прийдеться втікати з малюками з дому. Спокійно спати буде. Але вона помилилася: спокою в неї не було. Якось уночі хтось підпалив хлів. Згoрів дощенту разом із птицею.
Згодом один за другим захворіли синочки. Багато коштів пішло на лікування.
Надії набридло життя, набридли діти. Часто думала: чому Господь так керує: тим, хто живе у розкошах, не дає дітей, часом і лікування не допомагає, до сурогатних матерів вдаються. А бідним, в яких копійка з копійкою не сходиться, ще й дітей багато посилає, от, як їй – від перших пологів відразу двоє. Для чого? На біду? І ось – знову ця небажана вагітність. Вона мусить її перервати. За клопотами усе відкладала візит до лікаря. Як добре, що сусідка Галина погодилася побути з дітьми. Виручає й тоді, коли вона йде по людях підзаробити. Рідна матір відреклася її, не зрозуміла, коли Богдан залишив Ольгу, а сусідка завжди розуміла.
Затуманена клопотами, Надія помилилася з циклом. Зранку зібралася до лікаря, а вночі розбудили її легенькі поштовхи у животі. Господи милостивий, її дитина вже сформована, жива! Вона мусить народжувати, мусить, хоч дуже не хоче цієї дитини. Увесь день ходила, як мара, але що тепер вдієш?
Дівчинку назвала Олесею. Вона була викапаною копією свого батька, і це, чомусь, дратувало Надію. Діти росли симпатичними, жвавими. Але ніщо не втішало Надію. Тепер усе її дратувало. І те, що хлопчики швидко ростуть і їм потрібно щоразу купувати новий одяг та взуття. І те, що Олеся часто падає та набиває гулі, бо носить сандалики братика. І те, що Ольга з кожним днем розквітає, а вона зарано посивіла, постаріла.
Якось Надія пішла мити вікна до однієї пані. Галині вирішила нічого не казати, бо та прихворіла. І взагалі, скільки можна турбувати її? Діти підросли – якусь годину-другу самі побудуть – вирішила. Вони ж у неї розумні.
Коли повернулася додому, застала хлопців блідими, заплаканими. Вони скаржилися на біль у животиках, блювали. Олеся розповіла, що вони їли картоплю з відра – сиру, позеленілу, брудну. Надія вирішила сама лікувати дітей, бо з чим до лікаря йти? Діти горіли, просили пити, а вона мовчки спостерігала за тим і серцем, ніби, закам’яніла. «Якщо один з них помре, на один рот менше буде», – подумала.
На щастя, діти одужали. А після дощу неодмінно вигляне сонце. Так і у житті. Коли діти пішли в школу, Надя знайшла роботу та у вільну хвилину надалі підзаробляла, щоб побудувати хлів. Бо, як у селі без птиці чи поросяти. Згодом і корову придбала. Залучала до праці дітей. Уже не хвилювалася, чим нагодувати їх. Ще й щотижня на ринок возила молоко, сметану, яйця. Почала відкладати кошти на навчання дітям, бо усі троє вчилися на «відмінно» і мріяли після школи продовжувати навчання.
Та ось несподівано прийшов лист від Богдана. Писав, що збирається додому, що скучив за ними всіма. Знає про доньку і дуже їй радий.
З’явився за тиждень після листа. Обличчя у нього потягнулося, руки були потріскані аж до крові. Видно було, що важко працював.
Надія постелила йому окремо. «Я скучив, Надю. Повір, усі ці роки ні з ким не ділив ложе. Більше ніколи тебе не скривджу», – мовив схвильовано.
Богдан привіз добру копійку, зробив ремонт у домі, купив нові меблі. Надя, ніби помолоділа, повеселішала. Про те, що колись пережила, не хотіла згадувати. Знала, що Ольга з донькою виїхала до Польщі, там вийшла заміж. Тепер приїхала на місяць у село владнати якісь справи. Надя щиро раділа за неї, вирішила помиритися. Зібрала сметани, яєць, зарізала курочку і разом з Олесею вирушила до Ольги. На півдорозі почався сильний дощ. Щоб скоротити шлях, пішли через річку.
Там далі – через луг – уже зовсім близько. Ступали містком обережно щоб не послизнутися, як враз заіскрила блискавка, сильний грім розрізав небо, влучив у місток. Олеся, ніби засвітилася вогнем, похитнулася, і, мов підкошена, впала. Істеричний крик Надії рознісся селом, злився з гуркотінням грому. Вона підхопила на руки почорніле тіло Олесі, тормосила її, уже мертву, благала мовити хоч словечко…
На пoхoрон прийшло все село. Захлинався від сліз Богдан. Прибиті страшним горем незрушно стояли біля домовини Степан і Михайло.
«Це я винна у тім, що сталося! Тільки я! Бо колись не хотіла тієї дитини. Що ж я наробила?», – стогнала, кричала, рвала на собі волосся Надія.
«Збoжеволіла, бідолашна», – шепотіли люди.
…П’ять років минуло, як не стало Олесі. Надія знає, що тепер для неї більше ніколи не засвітить сонце.
Тож, як би важко не було, дитину слід прийняти не як тягар, а як світлий Божий дар.