Сільське весілля було чути на всю округу. Гриміли музиканти, гості весело танцювали і співали. Лише одній людині було не весело на цьому святі. Микола, брат нареченого, приїхав сюди з крайньої півночі.
Всю дорогу, молодий чоловік був у піднесеному настрої, як не як, їхав на весілля до рідного брата, і рідних побачити заодно. Хто ж знав, що все так обернеться.
Коля приїхав днів п’ять тому. І як тільки чоловік побачив майбутню дружину брата, відразу ж втратив спокій. Розумом він розумів, що навіть думати не повинен про чужу жінку, а ось з серцем, нічого не міг вдіяти.
Таких красивих дівчат, як Уляна, він ще не зустрічав на своєму віку. Зелені, смарагдові очі красуні, просто зводили з розуму. Від цього погляду, він нікуди не міг подітися, ні вдень, ні вночі.
– Миколо! Брате! Що ж ти як не рідний сидиш? – здивувався Олексій. – Чи не радий моєму щастю? – засміявся брат.
– Радий. Дуже радий! – Микола відвів погляд, і піднявся з-за столу.
Чоловік хотів пройтися по селу, привести свої думки в порядок. Він багато випив того вечора, голова гула і крутилася.
– Коль! А ти не хочеш потанцювати з нареченою? – блиснула своїм смарагдовим поглядом Уляна.
– Чому б і ні? Підемо, потанцюємо! – заплітаючись язиком виголосив Микола.
– Ти мені відразу сподобався! – несподівано шепнула на вухо наречена. – Дуже шкода, що ми так пізно познайомилися з тобою!
– Так, шкода. Може все кинеш і втечеш зі мною?! Я забезпечений, ти ні в чому не будеш мати потреби. Все життя буду носити тебе на руках! – несподівано для себе запропонував захмелілий чоловік.
Уляна пильно подивилася на нього, і на хвилину забарилася:
– Знаєш, а я згодна! Що за життя чекає мене в цьому селі? Одна туга … Тільки, як же нам бігти?
– Я буду чекати тебе на світанку біля лісосмуги. Прийдеш? – прямо запитав Коля.
– Так. Прийду! – прошепотіла Уляна.
Музика стихла, і гості знову повернулися за стіл. Микола пішов в будинок нетвердою ходою, і відразу ж завалився спати. Незабаром, веселощі затихло. Гості стали розходиться по домівках.
Микола прокинувся як тільки задеренчав світанок. Голова була важкою, а думки туманні. Через кілька хвилин, чоловіка кинуло в жар. Він згадав вчорашню розмову з Уляною.
“Боже мій! Що я творю?! Бігти, терміново тікати звідси. Від гріха подалі» – подумав чоловік, і став тихенько одягатися. У будинку стояла тиша, після бурхливого гуляння, рідні міцно спали.
Микола одягнувся наспіх, підхопив рюкзак, і тихо вийшов з дому. До станції було не далеко, кілька кілометрів ходу.
Село залишилася далеко позаду. Чоловік йшов по нерівній, вибоїстій дорозі, і розмірковував про вчорашній випадок: «Гаразд я, перебрав зайвого, але Уляна ж не пила. Не любить вона мого брата, зазіхнула на красиве життя. Гаразд, нехай самі розбираються! Я не суддя цій жінці, теж хороший»
Раптом, біля лісосмуги, Коля помітив знайомий силует. «Бог ти мій! Уляна!»- злякано прошепотів він.
– Миколко! Я вже цілу годину чекаю! Змерзла вся! – солодко усміхнулася жінка.
Уляна підійшла до чоловіка і хотіла обійняти його.
– Іди! Не роби дурниць! Я вчора наговорив всякої нісенітниці. Загалом, забудь! Повертайся до чоловіка, – сказав зі злістю Коля.
– Гад ти! Думаєш, тобі це зійде з рук? Я всім розповім, як ти приставав вчора, так хотів відвезти мене. На все село зганьблю тебе! – крикнула зі злістю красуня.
– Не варто! Досить того, що ти себе зганьбила! – почувся ззаду знайомий голос.
Уляна здригнулася. Оглянувшись, вона побачила Олексія. У чоловіка в очах було скільки відчаю і розчарування, що було боляче дивитися на нього.
– Брате! Пробач, якщо зможеш! Чесно, я не зі зла! Лихий попутав – опустив голову Микола.
– Розумію тебе. Ця бісова, кого хочеш з розуму зведе. Коль, не їдь. Мати не бачила тебе кілька років, я скучив. Що ж ти як злодій, нишком? – важко зітхнув Олексій.
Уляна послухала чоловічу розмову, фиркнула, і пішла назад, в село.
– Гаразд, підемо назад. Сам не зрозумію, що зі мною діється. – Коля поплескав брата по плечу. – Ти не сприймай так близько до серця. Може, як небудь притреться одне до одного.
– Ні, Миколо. Вона сьогодні, стала зовсім чужа мені. А навіщо мені чужа дружина?
– Напевно ти правий! – тихо промовив Микола.
Автор – Мілана Лебедєва