Виходила я заміж зовсім юною. У 19 років. Але відмовляти мене було просто нікому. Я рано залишилася без батьків, звичайно, були далекі родичі, але моєю долею вони всерйоз не цікавилися.
Повідомляє osoblyva.com
Чоловік був старший за мене рівно в два рази, коли ми розписалися, йому виповнилося 38 років. Він привів мене в їх зі свекрухою будинок. Свекруха була до мене ласкава, називала донечкою, раділа, що її син нарешті одружився.
Давай продамо твою квартиру і зробимо до будинку прибудову, – підступав до мене чоловік неодноразово, – в однокімнатній нам все одно життя не буде, а тут і місця вистачає, та й маму свою я всеодно не зможу залишити.
Мамі мого чоловіка було вже за 60 років. Мені, наївній і дурній, не було кому підказати, щоб я залишила собі подушку безпеки у вигляді маленької однушки, я погодилася її продати.
Ось з того дня, коли я вручила гроші в руки чоловіка, все і змінилося. Немов по кліку, для свекрухи я стала не донечкою, а «дармоїдкою».
-Взяв заміж, синку, незрозуміло кого, ні роду, ні племені, – чіплялася свекруха, – криворука, лінива і собою – подивитися нема на що.
Чоловік почав зводити прибудову, а зі мною перестав рахуватися. А що? Заступитися нікому, піти нікуди. Я стала для чоловіка і свекрухи безкоштовною прислугою: зроби, подай, принеси.
-Ти життя не знаєш, – говорила свекруха, – будь вдячна, що тебе в пристойну родину взяли, одягли і взули, та ще й годують.
Закиди сипалися постійно, хоча я і працювала, і вдома на городі управлялася, і за свекрухою доглядала. А коли я сіла в декреті, стало зовсім нестерпно: дармоїдка.
Втіха була тільки одна – моя дочка. Більше я не хотіла мати дітей від чоловіка, плакала потихеньку від образ, терпіла і мовчала. Жили ми з чоловіком погано, фізично він мене не ображав, але морально було дуже важко.
А потім донька виросла і чоловік мій почав все частіше хворіти. Я доглядала за ним, але напередодні свого 60-річчя він пішов, залишивши мене вдoвoю. Та ще була свекруха, їй було 80 років, вона погано ходила, погано бачила.
І я не помітила сама, коли в будинку у нас стало тихо. Не кричить свекруха, не наказує мені, навіть спасибі я від неї почула за приготований обід чи не вперше за 20 років.
Дивлюся, а у неї підборіддя тремтить і вигляд переляканий якийсь і розгублений.
-Мамо, – кажу, – що сталося? Захворіли, може лікаря треба викликати?
-Ти ж мене тепер-то в богадільню здаси? – питає, а руки дрібно трясуться, – сина мого немає, ти повновластная господиня. А хіба ти будеш мене терпіти.
-Не здам, – відповідаю, – з чого Ви взяли це?
А вона не зрозуміє, як же так, вона ж все життя до мене погано ставилася, попихали, так покрикувала.
-На Вашій совісті нехай залишається, – відповідаю, – так, кpoві ви мені попсували багато, пoзнyщались над сиротою, якій піти нікуди було. Але мстити я Вам не буду, тим більше зараз, коли у Вас і сил немає. Будемо жити, як жили.
Дивлюся, а свекруха моя плаче сидить. Соромно стало, через стільки років, а совісно. Перепросила вона переді мною, за все. Покаялася, що і з сином її ми погано жили по її милості.
Тітки мої називають мене дурною.
-Вона тобі все життя, всю молодість отpyїла, а ти тепер їй кашку вариш? Я б так не змогла, – зустрівши в магазині, відчитала мене двоюрідна сестра моєї мами.
А я не слухаю. Не такf я людина, щоб старій мстити. Та й вона змінилася.
-Найдеш кого, заміж іди, слова не скажу, – каже, – ти ще молода, повинна бути і у тебе сім’я і любов, якої ти від нас з сином моїм не побачила. Совісна ти і чесна, шкода пізно я розгледіла це.
Бачу я, що їй легше стало, що покаялася, і мені легше, що пробачила. Та й то сказати, якщо і кусатися у відповідь, так раніше треба було, а тепер-то чого.
А недавно витягла свекруха зі схованки сережки свої старовинні, мене покликала. Я думала доньці моїй хоче передати.
-Дочкі встигнеш, – колишнім владним тоном сказала свекруха, – сама носи, ти он у мене молода ще яка, та ставна. Наречена – хоч куди.
Так і живемо. І не залишу її, скільки б ще не було їй відпущено.