Одного ранку я спустився сходами вниз і побачив наступне: моя сімнадцятирічна дочка з якимось незнайомцем мирно сплять, судячи з усього, після «бурхливої ночі». Я тихо пройшов повз, так само тихо приготував сніданок, потім піднявся наверх, щоб розбудити дружину, сина і молодшу дочку і попередити їх, що внизу сплять люди і будити їх не треба. Наш обідній стіл стоїть на протилежному боці кімнати. Ми почали снідати, і тут я як закричу: “Молоді люди! Сніданок готовий!”.
Клянуся, я жодного разу в житті не бачив, щоб хтось підривався так швидко! «Сніданок готовий!» – закричав я знову таким тоном, немов хотів витрусити з нього всю душу. Я висунув стілець і наказав йому сісти. Вся сім’я притихла і дивилася тільки в свої тарілки, боячись поворухнутися. Для юнака це були три найважчих метра, які він коли-небудь проходив у житті. Прикриваючи всі свої достоїнства, він одягнув одяг, що валявся позаду обіднього столу і сів. Він так нервував, що ця напруга буквально висіла в повітрі. Я звернувся до хлопця:
– Друже мій, я збираюся поставити тобі питання. Відповідь дуже важлива для нас всіх. Тут він покрився потом.
– Ти котів любиш?
Це був симпатичний і досить милий хлопець, явно не освічений, але аж ніяк не дурень. Було в ньому щось дивне. Моя дочка запевнила, що він дуже хороший і уважний. Вони були знайомі місяць. Він завжди проводжав її додому, але ніколи не залишався на ніч. Щоранку він приїжджав на велосипеді, щоб відвезти мою дочку в школу, стежив за тим, щоб вона зробила домашнє завдання, відвідував і доглядав, коли вона була хвора. Більше того, цей хлопець терпів всі її витівки і аж ніяк не солодкий характер, дбав, вкладав час і сили в їх відносини. Він говорив, що рідної сім’ї у нього немає, вона цінувала його, він цінував її. Хто я такий, щоб забороняти їй вчитися на власних помилках?
На 8-й місяць їхніх відносин до мене підійшов мій син. Я став розпитувати його про того хлопця і дізнався, що хлопчина безхатько. Його батько-тиран наклав на себе руки. Мати-повія пережила його на три тижні. Вони жили в фургоні, вірніше в купі заліза, яка колись ним була. З 15 років він три роки прожив на вулиці, спав в парках, в нічліжках Армії Порятунку і зашарпаних дешевих готелях, працював на будівництві.
Я ж знав його як хорошого хлопця, в якого закохалася моя дочка, ввічливого і усміхненого, турботливого, готового допомогти без вашого прохання про те. Він був дитиною, який волею долі нею не побув. Іноді його підгодовували сусіди, але частіше він голодував. Часом, коли він не міг прийти через роботу, ми починали нудьгувати. Ми не були приятелями, але вони з сином дуже ладнали. Молодша йому довіряла, а дружина ставилася до нього по-материнськи тепло. Що ж до мене? А я турбуюся за нього і хочу, щоб він був щасливий.
Я розповів дітям і дружині його історію. Вони плакали. Важко було говорити про це, але ще важче було зрозуміти, як моя старша дочка могла знати все це і мовчати. Вона любила його і … дозволяла щоночі ночувати де? На вулиці!
Одного разу я віддав йому ключі від будинку, сказавши, що ми будемо щовечора чекати його з роботи і щоб він тепер переїхав до нас. Додому. Наступного тижня ми підготували порожню кімнату і поїхали з ним за меблями. Всім було до душі, що він хлопець з руками. І йому це подобалося, він хотів зробити все без сторонньої допомоги. Це сталося в 2000 році. Тепер, 17 років по тому мій новий син і старша дочка побудували процвітаючу справу і подарували нам з дружиною 3 прекрасних онуків.
Ця історія не про підліткові гормони і не стільки про важку долю хлопця, скільки про те, як важлива проста батьківська мудрість, і про те, що важке життя – це не привід ставати покидьком. Є ті, хто живе озлобленим і жорстоким, а є хлопці на зразок мого зятя. Життя поставило його на грань виживання, а він все одно зумів встати і піднятися.
Скільки б він не спотикався і скільки б не падав, він завжди знаходив в собі сили посміхатися.