Потяг Херсон-Львів. Вертаємося з донею додому. Щоб якось розважити дитину, читаю їй казочку та розглядаємо вдвох малюнки в книжечці. Навпроти сидить бабця з Каховки. Вона довго слухає наші з малою розмови, а далі не витримує і каже:
-Ва Львов єдітє, навєрно?
-Так..
-Ти только рот аткрила, я сразу паняла што Львов ілі Тєрнопаль.
Я насторожилася, глибоко вдихнула і вже готувалася до ватної дискусії.. Але бабуся мене здивувала:
-Я ізвєняюсь, но можеш громчє разгаварівать???
Я вот сіжу і слушаю, а оно как песня.. Так красіво. Слушаю вашу мову і душа радуєтса, хочетьса улибатса..
Я аж випрямилася, коли це почула.. Видихнула, розправила плечі, згадала 5 років навчання в університеті, всі прочитані книжки і почала бабусі розповідати про Львів, про Карпати, про огірочки на городі, про стиглі вишеньки в садку..
-Огірочки.. Как красіво..
Так непомітно ми доїхали до станції, де мала вийти бабуся з Каховки.
-Дякую і щасливо вам! – сказала вона нам на прощання і вийшла з потягу, усміхнена і щаслива.